Часопис “Кіевская старина” - про фундацію, перших передплатників та російську цензуру

Святкування з нагоди 15-річчя журналу “Кіевская старина”, весна 1898 року.

Часопис “Кіевская старина” видавався впродовж 1882–1906 років — це був тогочасний літературний вісник, який допомагав українцям дізнаватися про досягнення у галузях історичної науки та про напрямки дослідницьких пошуків. Журнал видавали коштом меценатів, і за роки свого існування він зробив чималий вклад в історію України. Про те, як заснували часопис, якими скандалами він ознаменувався, про російську цензуру — розповідаємо в матеріалі.

Про власне медіа

В часи, коли Російська імперія публікувала в журналах тільки свій погляд на історію України, місцева інтелігенція прагнула створити власний історичний часопис, щоб висвітлювати події, які відбуваються в історії. Ректор Київського університету Михайло Максимович, порадившись з товаришами, попрохав у російського імператора Миколи I дозволити заснувати історичний журнал, але отримав очікувану відмову. Попри те, українська громада не відступала, а розмови про створення історичного видання велися все активніше.

В 1881 році почалася підготовча робота до заснування журналу — готували план випусків, статті, рецензії та замітки. Участь у ній брали і представники київської Старої громади. Оскільки про державне фінансування не могло йти й мови, випуск часопису профінансував український промисловець, меценат Василь Симиренко. Ініціатори фундації журналу Олександр Лазаревський та Володимир Антонович наполягли, щоб частина коштів від мецената пішла на гонорар за статті авторам, самі ж вони відмовилися від платні.

Довгий час громада не могла визначитися з кандидатом на посаду редактора “Кіевская старина”, адже спочатку пропонували історика Петра Лебединцева, проте той вказав на свого брата Феофана. Саме він й став першим редактором видання, до того чоловік 16 років служив в Королівстві Польському, а також був редактором в “Киевских епархиальных ведомостях”.

Читайте також: “Стара громада” — таємна організація української інтелігенції часів репресій та переслідувань

Головування Лебединцева та Лашкевича

Журнал під керівництвом Лебединцева не особливо процвітав — видання було дефіцитним, прибутку від нього лопатою не гребли. Тож новоспечений редактор подумував передати керівництво часописом іншому кандидату. Попри те, поки Феофан Лебединцев керував журналом, він встиг зацікавити громаду до українознавчих досліджень в Російській імперії. Останній примірник під головуванням Лебединцева вийшов 1887 року — власне там редактор повідомив, що видання “Кіевская старина” тимчасово припиняє свою роботу через фінансову скруту.

З цим фактом не бажала миритися українська інтелігенція, адже хоча журнал був і невеличкий (всього 10-12 друкованих сторінок), він встиг привернути увагу читачів, ним зацікавилася навіть молодь. В результаті діячі “Старої громади” запропонували нову кандидатуру на посаду редактора.

Цього разу ним став історик Олександр Лашкевич, під керівництвом якого справи в журналу значно покращилася. Спершу було розширено публікацію документів, заміток і критики, згодом покращили і якість самого журналу, а ще він збільшився в об’ємі — тепер замість 10 аркушів було 18, та й читачів стало більше. Крім того, авторам підняли ставку за гонорар — тепер він становив 25-40 рублів за друкований аркуш. Водночас м’який за натурою Лашкевич не зміг відслідкувати тенденції в тогочасних медіа, і тому це принесло збитки, а в 1889 році редактор раптово помирає.

Читайте також: Джакомо Казанова – що робив у Львові італійський ловелас

“Кіевская старина” — прорватися через цензуру

Після смерті Лашкевича часопис переживав не найкращі свої часи — його і зовсім хотіли закрити через фінансові збитки. Цьому вкотре завадила “Стара громада”, яка почала опікуватися журналом, і його неофіційним редактором став Михайло Грушевський. Тут варто зазначити, що додатковою проблемою для часопису стала російська цензура. Перед тим, як примірник мав побачити світ, його обов’язково перевіряв київський цензор.

Зокрема, на першому етапі перевірки цензор добився заборони вживання літери “і”, замінюючи її на “и”. Крім того, редакція була змушена відмовитись від публікацій українських документів, пам’яток літератури та фольклору, особливу увагу цензор приділяв пошуку українських слів. На додаток заборонялася згадка про галицькі часописи, адже це вважалося рекламою. Незважаючи на всі заборони, “Кіевская старина” не тільки вистояла принизливі перевірки, але й змогла висвітлити історичні теми — козацтво, польсько-українські відносини, визвольні рухи та церковне життя громад. Основними читачами журналу були науковці та викладачі.

Часопис під опікою “Старої громади” перейшов до рук журналіста Володимира Науменка — редактор відстоював чіткі українофільські риси у публікаціях. В цей час з’явилися публіцистичні статті, які описували політичне життя українців, включаючи і раніше заборонені теми — Галичина, Буковина та Закарпаття.

Читайте також: Нелегальна освіта: як у Львові заснували таємний університет

Часопис для української інтелігенці

Українські діячі, які в різний час друкувалися в часописі “Кіевская старина”

“Кіевская старина” завдяки наполегливості Науменка змогла відстояти право публікувати художні твори українською мовою та самостійно узгоджувати тематику номера без сотень перевірок. Згодом при редакції створили друкарню, яка стала книгарнею. Опікувався нею меценат Євген Чикаленко, невдовзі він і зовсім її викупив. Тим часом Науменко укріплює українські погляди в журналі.

Велику увагу приділяють розвитку літератури та мови, у виданні починають публікуватися відомі діячі, зокрема Леся Українка, Ольга Кобилянська, Іван Франко та Панас Мирний. На сторінках часопису з’являються і статті росіянки Олександри Єфременко, яка просувала історію України.

“Славнозвісний місячник, посвячений українській історії, літературі і старовині, який подає дуже цінних і цікавих праць, заслугуючих на увагу широкої публіки через те, що в спосіб, у нас новий а строго науковий, дотикають дуже важних питань духового життя і творчості нашого народу”, — так про історичний журнал відгукувався Іван Франко.