У далекому 1999 році Україна зробила крок, який сьогодні, через чверть століття, звучить як трагічна іронія історії. Тоді, в обмін на списання газового боргу, Київ передав Москві вісім стратегічних бомбардувальників Ту-160, три Ту-95МС та 575 крилатих ракет Х-55.
Ці літаки, які в народі називали «Білими лебедями» за їхню своєрідну візуальну граціозність та міць, були гордістю радянської авіації, а після розпаду СРСР опинилися в руках молодої української держави. Але замість того, щоб стати частиною її оборонного щита, вони зрештою полетіли на схід — і через роки повернулися до нас у вигляді ракетних ударів. Як так сталося? Чому Україна позбулася стратегічної зброї, яку сьогодні Росія використовує проти неї самої? Давайте розбиратися.
Перш ніж зануритися в історію передачі, варто зрозуміти, що таке Ту-160. Це надзвуковий стратегічний бомбардувальник-ракетоносець зі змінною стрілоподібністю крила, розроблений у КБ Туполєва ще в 1970-х роках. Перший політ він здійснив у 1981-му, а на озброєння СРСР його прийняли в 1987-му. За кодифікацією НАТО — «Blackjack», але серед пілотів він отримав ніжне прізвисько «Білий лебідь» через білий колір і плавні обриси. Цей літак здатен нести до 12 крилатих ракет Х-55 або Х-101, має дальність польоту понад 12 тисяч кілометрів без дозаправки і може розвивати швидкість до 2200 км/год. Усе це робить його одним із найпотужніших інструментів стратегічної авіації у світі.
Після розпаду Радянського Союзу в 1991 році 19 таких машин опинилися на території України, у місті Прилуки Чернігівської області, де базувався 184-й гвардійський важкий бомбардувальний авіаційний полк. Росія на той момент мала лише шість Ту-160, і її флот стратегічної авіації виглядав значно скромніше. Здавалося б, Україна отримала у спадок козирну карту — зброю, яка могла б стати гарантією безпеки чи важелем у переговорах. І хоч навіть за Будапештським меморандумом ми залишились без ядерної зброї, все одно в руках була потужна зброя. Але історія пішла іншим шляхом.
Тим часом повноцінне щорічне обслуговування одного Ту 160 коштувало більш ніж мільйон доларів. Таких грошей Україна на утримання непотрібного їй угруповання стратегічних літаків витрачати не могла і не хотіла. Поступово українські Ту-160 ставали непридатними. З іншого боку, на Київ посилювався тиск з боку Держдепартаменту США, який вимагав дотримання договору СНВ-2, за яким усі українські Ту-160 підлягали знищенню до 4 грудня 2001 року.
Раніше, в рамках програми Нанна-Лугара (програма колективного зменшення загрози), американці виділили Україні на знищення літаків 8 мільйонів доларів. Обладнання для знищення стратегічних бомбардувальників поставила американська фірма Райтеон. 16 листопада 1998 року у присутності сенаторів Річарда Лугара та Карла Левіна урочисто розрізали перший український Ту-160, літак із бортовим номером «24». Ця машина була побудована в 1988 році і налітала 466 годин.
Другим знищили Ту-160 із бортовим номером «14»; цей літак брав участь у ювілейних заходах у Полтаві кінця вересня 1994, присвячених 50-річчю американських човникових польотів. Ту-160 з бортовим номером «14» було побудовано 1991 року і мав наліт менше 100 годин. Розділка 14-го борту завершувалася у листопаді 1999 року. Американські фахівці вдень і вночі працювали у Прилуках.
Питання про продаж Україною Росії стратегічних бомбардувальників Ту-160 з 1993 року порушувалося понад 20 разів, але все впиралося у розміри компенсації. Українська сторона оцінила кожен літак у 75 млн доларів США, що не влаштовувало російську сторону. Знайти компроміс довго не вдавалося. Потім українці пропонували обмін на Іл-76 та інші транспортні літаки, однак і від цього росіяни відмовлялися.
Україна накопичила величезний борг перед Росією за поставки газу — за різними оцінками, від 1 до 2 мільярдів доларів. Москва вміло скористалася ситуацією, запропонувавши списати частину заборгованості в обмін на стратегічні бомбардувальники. Переговори почалися ще в 1994-му, але остаточну угоду уклали 8 вересня 1999 року в Ялті. Її підписали прем’єр-міністр України Валерій Пустовойтенко та його російський колега Володимир Путін, який на той момент очолював уряд РФ. З українського боку угоду підтримав президент Леонід Кучма, а з російського — президент Борис Єльцин.
Вже 20 жовтня російський Іл-78 злетів з аеродрому Енгельс, який нам всім тепер добре відомий та вирушив до Чкаловського, де підібрав ще пасажирів, і потім компанія з російських льотчиків, технічних спеціалістів та вищих офіцерів прилетіла в Узин. Там частина з них залишилась приймати Ту-95МС, а інші полетіли на авіабазу в Прилуки тим же самим Іл-78. В Прилуках росіяни з’явились вже 21 жовтня.
У Прилуках одразу після розміщення російських фахівців відбулася нарада за участю українських військових на чолі з командиром 184 авіаполку Сергієм Осиповим. На нараді ухвалили рішення пропускати по два Ту-160 через стоянку техніко-експлуатаційної частини із подальшим буксируванням на загальну стоянку. У ТЕЧ охорону літаків несли українські військові, на спільній стоянці – росіяни. Керівництво української бази відразу заявило: гасу, бензину, дизпалива – немає, техніків возитимуть спільно.
Заправляти Ту-160 планували від баків Іл-78, але бомбардувальник до заправника ще треба було підтягнути тягачом. Тягач був в автопарку, однак був відсутній водій тягача. Заступник командира прилуцького полку з авіаційного озброєння В. М. Макагон розпорядився виділити два порожні паливозаправники ТЗ-22 – необхідність у буксируванні Ту-160, таким чином, відпала. Паливо можна було залити з Іл-78 у ТЗ, а й з ТЗ перекачати до Ту-160. Першим відібраним до приймання та підготовки для перельоту до Енгельса став Ту-160 з бортовим номером «10».
Літаки Ту-160 ВПС України не піднімалися у повітря по три – чотири роки, виняток становила якраз «десятка», яка брала участь у параді 1998 року. Бомбардувальники стояли з порожніми паливними баками. Для запуску допоміжної силової установки у кожен літак потрібно закачати по 2 тонни палива. Треба сказати, що загалом стан літаків Ту-160 був добрим. Залишковий ресурс становив 90% від встановленого. Усі літаки були укомплектовані необхідним обладнанням та документацією.
Згодом росіяни таки випросили дві тони палива у нашого 184-го полку і почали роботи з огляду та прийомки літака. Всі системи та блоки оглядались ними по місцю, іноді прямо в кабіні, тут же вони їх і просушували за потреби завдяки системі бортового кондиціонування та опалення. 23 жовтня до ТЕЧ із бази зберігання привезли другий Ту-160 – борт «16». А вже 25 жовтня на стоянку ТЕЧ доставили Ту-160 із бортовим номером «15».
Становище з паливом, сумішами та мастилами було катастрофічним. Лише до восьмої вечора 27 жовтня привезли гідросуміш і лише для одного літака – «десятки». За планом до 27 жовтня у ТЕЧі мало стояти п’ять Ту-160, але стояло лише три літаки – зламався тягач. 28 жовтня розпочалася підготовка «десятки» до перельоту в Енгельс. Затримки робіт почалися з самого ранку – не заправили машину для техніків, а аеродромний пересувний електроагрегат та азотну машину не випускали з автопарку.
Буксирувати «десятку» все-таки було необхідно — на смугу для випробування двигунів на всіх режимах. У ТЕЧі струмені газів працюючих двигунів Ту-160 просто знесли б усі будівлі, розташовані за хвостом літака. Для буксирування годився звичайний КрАЗ, однак у КрАЗа були абсолютно «лисі» шини!
До того ж, командир українського полку Осипов заборонив займати смугу, поки в Узині не сяде Іл-78. Прилуки для нього був запасним аеродром, а синоптики дали штормове попередження. Тут під’їхав представник бази Подільський і повідомив, що проблема тягача начебто вирішилася, можна починати перекачування палива із ТЗ у баки «десятки». На заправку пішло майже дві години, але тягача нема. Питання з тягачом прояснив підполковник Осадчий: «Тягача не буде – водія знайти не можуть, але продовжують шукати».
Ближче до вечора «десятку» вдалося відбуксирувати на смугу. Російський льотчик запустив двигуни та випробував їх на всіх режимах, виконав перекладку крила та перевірив роботу системи керування літаком. Усі системи працювали нормально.
Перший Ту-160 був готовий до польоту вже на 11-й день перебування росіян у Прилуках, але протягом трьох днів українська митниця не дозволяла виліт літака, вимагаючи від екіпажу документів, що дозволяють вивіз машини з країни перебування.
Потрібна була спеціальна телеграма Державної митної служби України, що дозволяє вильоти бомбардувальників до Росії з Прилук та Узина. Дозвіл було отримано 5 листопада 1999 року. Після огляду українськими прикордонниками та митниками, екіпаж зайняв місця у кабіні Ту-160. Незважаючи на низьку хмарність, було прийнято рішення – летіти в Енгельс. Запущено двигуни та «десятка» з розпізнавальними знаками ВПС України рушила з місця.
О 15.35 Ту-160 відірвався від лінії. Бомбардувальник одразу після зльоту втік у хмарах до незадоволення українських телевізійників. Прохід над смугою з похитуванням крилом не відбувся. «Перша ластівка» відлетіла з України до Росії, поклавши початок перельоту що 7 машин.
У 1999 році Україна позбулася стратегічної зброї, щоб зекономити на газі, а через 25 років ці ж бомбардувальники повертаються до нас у вигляді ракет. Чи можна було передбачити такий сценарій? Наприкінці 1990-х мало хто в Києві бачив у Росії майбутнього агресора — навіть після конфлікту навколо Тузли в 2003-му це здавалося далеким. Але сьогодні, коли «Білі лебеді» злітають із російських аеродромів, щоб атакувати українські міста, багато хто приходить до думки, що літаки віддавати не треба було. І при наявності у України Ту-160 ніхто б не питав дозволу у США, куди стріляти — ракети і літаки були б свої.
Однак слід врахувати, що за весь час перебування Ту-160 в складі ВПС України вони майже не літали, тобто льотні навички екіпажів поступово втрачалися, та і самі пілоти не молоділи. Навіть якби Ту-160 були в наявності та боєздатному стані на 24.02.2022 – хто б піднімав їх у повітря? Так само за весь час не було польотів на бойове використання (тобто, із запуском ракет), не в останню чергу – через замалу територію та відсутність полігону. І на останок, росіяни точно б не пошкодували крилатих ракет по аеродрому базування Ту-160, знищивши їх ще на землі.
Інша справа, що передача літаків та ракет Росії була стратегічною помилкою. Тепер вони використовують все це проти України. Мабуть, головний урок у тому, що безпека — це не те, на чому варто економити. Навіть якщо ціна — кілька мільярдів кубометрів газу.