Як це було: Київ в окупації

08:08  |  06.05.2020
Київ

Напередодні чергової річниці закінчення Другої світової війни світ знову буде згадувати трагічні сторінки історії. Серед киян також є чимало тих, хто чудово пам’ятає ті страшні дні, місяці, коли рідне місто було окуповане нацистськими загарбниками. Більшість із тих, хто на власні очі бачив, як горів Хрещатик, як злетів у небо Успенський собор, як старовинні назви київських вулиць змінювались на “штрассе”, на момент початку війни були ще дітьми. З кожним роком цих людей стає все менше, а їхні спогади залишаються для нас безцінними свідченнями.

Початок окупації Києва

Київ

Після поразки Червоної Армії під Києвом гітлерівці ввійшли до столиці 19 вересні 1941 року. В це важко повірити, але Київ було здано практично без бою, а міських мешканців радянська влада залишила напризволяще. Більше того, запаси продовольства знищувались, у Дніпро скидались мішки з борошном, цукром, пшоном, в колектори виливались олія і спирт, аби нічого не дісталось ворогу.

Розуміючи, що доведеться відступати, владна верхівка прийняла рішення про замінування історичних та культурних пам’яток, зокрема Київської опери, будинку Центральної Ради (нинішній Будинок Учителя), Софійського та Успенського соборів, житлових будинків в центрі міста.

Відповідно до “тактики випаленої землі” більшовики підірвали столичний водогін, зруйнували залізничний вокзал. Місто було важко впізнати. За умов, в яких опинились кияни, вони могли сподіватися лише самі на себе.

Читайте також: Конвейер смерти: Бабий Яр

“Новий порядок”

Київ

Німці почувалися у Києві, як вдома. Німецька військова адміністрація розмістилась у “Гранд-Готелі”, а комендатура – на розі Хрещатика та Прорізної. Чужинці швидко почали встановлювати свої порядки, і містянам не лишалось нічого іншого, як під ці порядки підлаштовуватись.

Аби хоч якось виживати, люди змушені були працювати на окупаційний режим. Робоча картка, в яку записувались години праці на заводі чи в інших установах окупованого Києва, була єдиним на той час документом, що міг врятувати під час облави. Тим, хто її не мав, загрожували арешт, розстріл, відправка на примусові роботи до Німеччини. Облави німці влаштовували регулярно. Оскільки місцями скупчення людей були ринки, де люди міняли свій домашній крам на продукти харчування, гітлерівці любили полювати на своїх жертв саме там.

Читайте:  В ПЦУ назвали ошибочным суждение, что купание в ледяной воде после освящения «смывает» все грехи

Де ж городяни могли знайти собі роботу під час окупації? В першу чергу в сфері комунальних послуг і на заводах, які тепер працювали на окупаційну владу. За свою працю люди отримували гроші або харчі, проте цього вистачало лише на те, аби не вмерти з голоду.

Цікаво, що протягом 1941-1943 рр. у Києві продовжували працювати деякі школи, а також дитячі садки і притулки для сиріт. Міська управа навіть виділяла кошти на харчування дітей, але цього мізеру катастрофічно не вистачало. Діти голодували, тому виховательки змушені були вимінювати одяг та інше майно на їжу, аби хоч якось підтримувати своїх вихованців.

Поціновувачі мистецтва

Київ

На щастя, гітлерівська верхівка цінувала мистецтво, тому представники творчих професій опинилася трохи в кращому становищі.

Відомо, що у Театрі опери та балету продовжувались репетиції, відбувалися вистави, причому в репертуарі був навіть український “Тарас Бульба”. Працювали драматичні та кінотеатри, київським музикантам дозволяли влаштовувати концерти. Найбільше “поталанило” художникам. Вони не лише мали змогу проводити мистецькі виставки, а й отримували приватні замовлення від офіцерів вермахту — писали їхні портрети, портрети дружин і дітей, пейзажі та натюрморти, за які непогано платили.

Молоді художники розробляли рекламні та агітаційні плакати, малювали вивіски для магазинів і ресторанів. В радянські часи цих людей звинували в колабораціонізмі, хоча для багатьох із них така робота була єдиним способом вижити у тих умовах.

Тим часом нацисти активно вивозили до Німеччини культурні цінності. Це були твори мистецтва, книги, археологічні знахідки, антикваріат. Вони також розмінували деякі пам’ятки архітектури проте окрасу Києво-Печерської Лаври — Успенський Собор врятувати не встигли. Більшовики підірвали його у листопаді 1941 року.

Масові розстріли

Бабий Яр

Столиця неодноразово зазнавала авіаударів Червоної Армії, які мали на меті знищення стратегічних об’єктів інфраструктури, але під удар потрапляли й житлові масиви, гинули мирні мешканці, яких нікому було захищати.

Найтрагічнішими сторінками історії безумовно є масові розстріли у Бабиному Яру, що тривали протягом двох років. Першими жертвами нацистів стали пацієнти психіатричної лікарні ім. Павлова, оскільки хворі не становили для них жодної цінності ні як інтелектуальний, ні як робочий ресурс.

Читайте:  Смотреть и видеть: топ-10 кинофестивалей, которые проводят в Киеве

Згодом розпочалося винищення єврейського населення. Згідно з фашистською ідеологією, євреї належали до “нижчої раси”, тому їх розстрілювали без суду і слідства. До кінця вересня 1941 року у Бабиному Яру було вбито близько 34 тисяч євреїв.

До кінця 1943 року урочище перетворилось на величезну братську могилу. Тут розстрілювали ромів, караїмів, українську патріотичну інтелігенцію, православних священиків, комсомольців і активістів підпілля, військовополонених. Це місце ще довго навіювало жах на жителів прилеглих районів, які були свідками нелюдських злочинів і переховували у своїх будинках тих небагатьох, що змогли врятуватися від смерті.

Попри всі страхіття окупації, багато киян навіть у нелюдських умовах залишилися людьми, відгукувалися на чужу біду, допомагали один одному, ризикуючи власним життям, і саме це допомогло їм дочекатися звільнення рідного міста.

Читайте також: Як і чому нам забороняли пити: антиалкогольні кампанії у Києві і Україні

“Київський Нюрнберг”

Киевский Нюрнберг

Уже після закінчення Другої Світової в січні 1946 року в Києві відбувся так званий “Київський Нюрнберг”, на якому судили нацистських злочинців, що діяли безпосередньо на території України. Підсудних розмістили у стінах Лук’янівської в’язниці, а слухання у справах відбувалися у залі Будинку Червоної Армії (нинішній Будинок Офіцерів).

Серед засуджених були коменданти українських міст, організатори каральних заходів, начальники концтаборів — всі ті, хто віддавали накази про винищення людей і застосування тортур.

Спочатку підсудні заперечували свою провину, але зрештою отримали справедливий вирок. Більшість нацистських злочинців засудили до смертної кари. Але деяким вдалося уникнути і суду, і покарання. Серед них — генеральний комісар Київського округу Гельмут Квітцрау, котрий керував розстрілами у Бабиному Яру та організовував вивезення молоді на примусові роботи. Оскільки в 1942 році він звільнився з посади, його до відповідальності не притягали. Квітцрау дожив до ста років і помер своєю смертю у 1999 році.

За процесом стежило все місто, обвинувачувальний вирок прокурора передавали по радіо. Цілком зрозуміло, що звістку про страту катів кияни зустріли схвальними вигуками.

29 січня на площі Калініна (зараз це Майдан Незалежності), на місці, де зараз фонтани, почали встановлювати шибеницю, оскільки засуджених було вирішено привселюдно повісити. Незважаючи на те, що Карний кодекс УРСР не передбачав такого виду покарання для злочинців, суд зробив виключення і звернувся до іншого документу — указу Президії Верховної Ради СРСР 1943 року, в якому йшлося саме про таке покарання для нацистів.

Читайте:  Костел святого Миколая: неоготичний шедевр, якому більше 100 років

В день страти площа була повністю заповнена людьми і не могла вмістити всіх, хто бажав на власні очі побачити “торжество справедливості”. Засуджених підвезли на відкритих вантажівках і почали закидати зашморги на шию. Натовп гудів, немов великий вулик, а коли пролунала команда і вантажівки від’їхали, залишивши страчених хитатися на мотузках, запанувала тиша. Подекуди лунали радісні вигуки, але для більшості людей це видовище було нестерпним і вони почали розходитись по домівках.

Тіла провисіли в центрі міста до самого вечора.

Минуло багато років з того часу, коли Київ повернувся до мирного життя. Дивлячись на старі світлини і читаючи спогади очевидців, нам важко повірити в те, які жахи довелось пережити місту і його мешканцям. Але наш обов’язок — знати правду, пам’ятати про жертв і героїв, вшановувати пам’ять про ті трагічні події і робити все, щоб подібне ніколи більше не повторилося.

Катерина Шевчук

Читайте Мой Киев в Телеграме telegram ico!

Если вы нашли опечатку на сайте, выделите ее и нажмите Ctrl+Enter

Оставьте комментарий

*

  1. […] Читайте также: Як це було: Київ в окупації . […]

  2. Дмитрий 14:23 | 02.07.20

    Про Успенский собор — вранье, его подорвали немцы. И вообще статья тенденциозная, автор не знает истории, попахивает национализмом. Почему Киев оставили, потому что его уже окружили танковыми клиньями из-под Кременчуга и Нежина. Взяли в кольцо целый фронт. Подрывали здания с офицерами немецкими, а что делать, печеньки им раздавать?

  3. Гасент 21:29 | 02.07.20

    Дима! А зачем немцам взрывать Успенский Собор и Крещатик после того как они Победоносно вошли в Киев??? Ты хотя бы мозги включай ,а не страшилки совдеповские из учебников истории 60-х годов!

  4. Ivan 0:53 | 13.07.20

    Немецкие офицеры сидели в водопроводе, Оперном театре и в церкви? Тут попахивает шизофренией. Преступления НКВД и Красной армии давно всем известны… Дмитрий, снимите со стены портрет Ленина и сожгите советский паспорт!!!

  5. […] Читайте также: Як це було: Київ в окупації […]

  6. […] Читайте также: Як це було: Київ в окупації. […]

  7. […] Читайте также: Як це було: Київ в окупації […]

  8. […] Читайте также: Як це було: Київ в окупації […]

  9. […] Читайте також: Як це було: Київ в окупації […]

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: