“Пити чи не пити?” — таке риторичне запитання може несподівано виникнути у головах більшості наших співгромадян напередодні свят. І відповідь на нього очевидна — звичайно ж пити! На щастя, в сучасній Україні закон не забороняє вживати міцні алкогольні напої. Але так було не завжди. Бували часи, коли у Києві та навіть по всій Україні діяли так звані “сухі закони”.
Взяти хоча б 1914-й рік. Тоді на території Російської імперії було запроваджено заборону на вживання алкоголю. Ідею висунув імператор Микола II.
Антиалкогольна реформа спричинилася початком Першої Світової війни, коли стало необхідністю тримати боєздатну армію і тверезих вояків. Спершу влада зробила спробу підняти ціну за відро горілки, але цей захід любителів оковитої не налякав.
Коли почалась мобілізація виникла нагальна потреба в обмеженні на продаж і вживання хмільних напоїв для солдатів, аби зберегти їхній бойовий дух, а головне — людську подобу. Цар зважився на такий радикальний крок, попри загрозу величезних збитків для імперської казни.
Читайте також: Котлета по-киевски: как украинское блюдо убило рейтинг Джорджа Буша
Історики розповідають про бурхливу реакцію на заборону алкоголю. Російськими територіями прокотилася хвиля так званих горілчаних бунтів.
Солдати-резервісти громили склади і винні лавки, привласнюючи собі весь товар. Нерідко до них приєднувалися місцеві селяни. Картина набувала загрозливого характеру, але влада не збиралась скасовувати заборону.
Довідавшись про “всенародное безобразие” цар продовжив антиалкогольний мораторій з формулюванням “до кінця війни”. Офіційною причиною в документах зазначалась турбота про здоров’я громадян. Проте, після запровадження “сухого закону” здоров’я сильної статі не зміцнилося. Не маючи змоги придбати ліцензійне спиртне, чоловіки почали масово труїтися алкогольними сурогатами підпільного виробництва.
Ситуація не змінилася і в 1917 році. Більшовики, що захопили владу в Петрограді, одним із перших прийняли закон про заборону на виробництво будь якої алкогольної продукції. В це важко повірити, але пролетаріат протримався “без горілки” аж до 1923 року. Тоді, уже в новоствореній державі було знову дозволено виробляти і продавати спиртне. Так вирішив Центральний Виконавчий комітет СРСР.
Повернення горілки на полиці магазинів виявилося справжнім святом для всіх, зокрема для киян. Після тривалої епохи тверезості, люди нарешті отримали змогу розслабитись і відпочити, як годиться. Ціни на міцні напої були помірними, вибирати було з чого, і дозування приємно вражало.
З’явились нові сто грамові пляшечки, які в народі швидко отримали назву “октябрьонок”. За ним йшов “піонерчик” — 250 мл, далі — півлітровий “комсомолець”. Спогади сучасників тих подій свідчать, що в перші дні легального продажу спиртного вулиці Києва були заповнені щасливими людьми напідпитку, які обіймались, цілувались і навіть плакали від радості.
Подекуди виникали непорозуміння і навіть бійки, проте викликати міліцію було марно — люди в погонах теж святкували. Прибувши на місце виклику, міліціянти не могли нічим зарадити, бо самі ледь тримались на ногах.
У 1929 році пиятика почала дошкуляти комуністичним лідерам і довелося ініціювати нову заборону.
Під егідою боротьби трудящих за тверезість почали закривати винні лавки і спеціалізовані магазини. В переобладнаних приміщеннях з’являлися їдальні, де пили лише компот. Тоді ж винайшли “чайні” з гарячими напоями та тістечками.
В цей період почали видавати журнал “Трезвость и культура”, який висміював алкоголіків і пропагував тверезий спосіб життя. На сторінках видання можна було побачити усміхнених рожевощоких піонерів, які викривали ганебні суспільні явища.
Під час цієї кампанії постраждало навіть слабоалкогольне пиво. Було закрито великі броварні по всьому Союзу.
Наступний етап активізації боротьби за тверезість припав на 1958 рік. Партійні функціонери так перейнялися цим питанням, що видали офіційну постанову ЦК КПСС «Об усилении борьбы с пьянством и о наведении порядка в торговле крепкими спиртными напитками».
Акцент у ній робився на забороні реалізації горілки. Оковиту заборонили продавати біля вузів, шкіл і дитячих садків, на вокзалах і в аеропортах, поблизу заводів і фабрик, лікарень і санаторіїв, у місцях масового відпочинку громадян, одним словом — майже скрізь.
Так з’явилися злачні місця, де поціновувачі “зеленого змія” ховалися від людських очей і міліції. Очевидно, що ця заборона не поборола згубне явище, а лише загнала його в тінь.
У 1972 році відбулася чергова антиалкогольна кампанія. Постановою № 361 компартія ще більше підсилила заходи в боротьбі з пияцтвом.
Було скорочено об’єми виробництва горілки, при цьому її міцність впала з 56% до 40% і нижче. Було запроваджено заборону на нічну торгівлю спиртними напоями. Але був у цьому і позитивний момент. Замість горілки заводи збільшили обсяги виготовлення натурального виноградного вина. Робота велася на всіх фронтах. Працівників кіностудій навіть зобов’язали вирізати із фільмів сцени, де вживають алкоголь.
Тоді ж виникли сумнозвісні ЛТП — лікувально-трудові профілакторії. Пацієнтами цих установ ставали примусово, внаслідок судового рішення. ЛТП стали ланкою радянської каральної системи. Таким чином держава ізолювала асоціальних елементів від здорового суспільства, але проблему аж ніяк не вирішувала.
Хворих на алкоголізм не лікували, а лише принижували і змушували фізично працювати. Після відбуття терміну (6 — 24 місяці) у такій спецтюрмі, клієнти й не думали повертатися до здорового способу життя, а переважно ішли в глибокий запій. Ефективність таких місць позбавлення волі наближалася до нуля.
Найвідомішою з усіх можна назвати антиалкогольну кампанію 1985 року. Після багаторазових невдалих спроб знищити пияцтво в СРСР як явище, до середини 80-х років кількість спожитого алкоголю на душу населення досягла свого апогею.
Великий “перебудовник” Михайло Горбачов вирішив поставити крапку в цій історії. Для нього стало очевидним, що моральний занепад “будівників комунізму” веде могутню державу до краху. Масштаби горбачовської кампанії стали безпрецедентними за всю історію СРСР. Влада свідомо йшла на суттєві збитки, скорочуючи обсяги випуску алкогольних напоїв.
Знову почали закривати лікеро-горілчані магазини, вартість літра горілки значно зросла. Всім місцевим органам влади — партійним, адміністративним і правоохоронним були дані розпорядження пильно стежити і вчасно викривати факти пияцтва на робочих місцях, виявляти осередки самогоноваріння, боротися всіма можливими засобами за очищення суспільства від цього ганебного явища.
За зловживання на роботі могли звільнити, позбавити членства в КПРС чи просто присоромити на громадських зборах. Горбачовська кампанія супроводжувалась нав’язливою пропагандою тверезості як норми життя радянської людини. У більшості думаючих громадян вона викликала лише посмішку. Особливо — ідея проведення безалкогольних весіль. Ну хіба можливо уявити весілля без шампанського, без тостів за здоров’я, не кажучи вже про сто грамів, які були елементом більшості святкових ритуалів? Звісно, ніхто серйозно не сприймав подібну пропаганду. Недарма Горбачова почали називати Лимонадним Джо, як героя популярного на той час комедійного вестерну.
Ті, що зловживали алкоголем раніше, продовжували пити все, що “горить”: одеколон, медичний спирт, аптечні настоянки, сурогати. Порядні люди, які хотіли відзначити якесь сімейне свято з вином на столі змушені були вистоювати кілометрові черги.
Читайте також: Шестнадцать тайн киевского метро
Найбезглуздішими діями влади можна вважати боротьбу з виноградарством. В результаті цієї необдуманої політики було знищено унікальні сорти винограду, а Україна втратила до 25% свого бюджету.
Вирубування колекційних виноградників в Криму науковці називали вандалізмом. Деякі древні сорти винограду було втрачено назавжди. Винороби і весь персонал виноградників сприйняли тоді дії влади як особисту трагедію. Вони не стримували сліз, намагаючись захистити старі лози, але все було марно.
Цікаво, що серед українських партійців були адекватні люди. Зокрема, Володимир Щербицький зміг врятувати унікальну колекцію старих вин кримського заводу “Массандра”. Коли до нього дійшла інформація, що її збираються знищити, він зателефонував особисто Горбачову і спромігся переконати генсека в тому, що таке рішення, м’яко кажучи, не логічне. Горбачов дозволив залишити цінну колекцію.
Не секрет, що в сучасній Україні також є проблеми з алкоголізмом. Недарма продаж міцних напоїв обмежено в нічний час. Але до нас потроху приходить культура пиття. Дилему “пити чи не пити?” кожен вирішує сам для себе і для своїх близьких людей. Питання “що пити?” вирішується без проблем зважаючи на величезний асортимент алкогольної продукції.
Читайте також: Тропики, шахта и “Слуга народа”: десять тайн столичного ВДНХ
А на питання “скільки пити?” давно знайшли відповідь наші предки, які казали: “Розумний п’є доти, доки йому не стане добре, а дурень — до тих пір, поки йому не стане погано”.
Катерина Шевчук
Нагадуємо, що новини без цензури публікуємо в Телеграм 
, підпишись зараз, щоб не пропустити важливе!
[…] Читайте також: Як і чому нам забороняли пити: антиалкогольні кампанії… […]
[…] Читайте також: Як і чому нам забороняли пити: антиалкогольні кампанії… […]