В Брюссель через Гаагу: порівняльний досвід Хорватії та уроки для України на шляху до ЄС

Процес європейської інтеграції Хорватії, яка здобула членство в ЄС у 2013 році, передбачав для країни не лише вирішення класичного «домашнього завдання» — викорінення корупції, проведення масштабних економічних реформ чи перебудови судової системи, а й розв’язання не менш складних питань пов’язаних із національною пам’яттю держави.

Від Хорватії, суспільство якої ще гоїло рани Вітчизняної війни 1990-х років і несло складний спадок колабораціоністського руху усташів часів Другої світової, вимагали повної співпраці з міжнародним правосуддям у розслідуванні можливих воєнних злочинів, скоєних власними військовими, а також, у ширшому контексті, осмислення непростого історичного минулого.

Сьогодні окремі європейські столиці намагаються екстраполювати цей досвід на Україну. Зокрема, польська сторона вважає, що діячі ОУН та УПА, серед яких і Степан Бандера, несуть відповідальність за злочини проти польського населення на Волині, а їхня офіційна героїзація на державному рівні суперечить європейським цінностям.

Варшава намагається провести паралель: так само, як Хорватія свого часу заради вступу до ЄС погодилася на розслідування дій власних військових командирів, а в ширшому контексті дистанціювалася від спадщини колабораціоністського руху усташів, мовляв, Україна має зробити те саме стосовно своїх військово-політичних формувань – ОУН і УПА.

Але чому пряме накладання «хорватського сценарію» на Україну є помилковим? Які уроки Загреба на шляху до Європейського Союзу ми дійсно маємо врахувати, а де — рішуче провести межу аби захистити власну історію та вистояти у нинішньому екзистенційному протистоянні? Замість сухої аналітики, погляньмо на цю дилему під незвичним кутом — у форматі відкритого листа, який хорвати нібито напишуть Україні.

Дорога Україно!

У міру наближення до Європейського Союзу ти дедалі частіше чуєш, що шлях до членства пролягає не лише через реформи, економічні зміни чи адаптацію законодавства – на ньому постають і питання історичної пам’яті: як країна оцінює суперечливі сторінки власного минулого, кого вшановує як національних героїв, чи здатна розслідувати злочини, скоєні від її імені тощо.

Ми знаємо наскільки складно це може бути. Коли ми рухалися до ЄС, нам чітко дали зрозуміти: питання історичного минулого, воєнних злочинів і відповідальності за них не можна залишати поза увагою. Зокрема, йшлося про наших генералів Вітчизняної війни 1990-х років, яким Гаазький трибунал висунув обвинувачення.

Сьогодні цей досвід дедалі частіше стає аргументом у суперечках про твоє європейське майбутнє. Зокрема, польська сторона проводить прямі паралелі з українським контекстом, закликаючи Київ до аналогічного переосмислення діяльності Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії, які Варшава нерозривно пов’язує з Волинською трагедією.

Підтвердженням цього твердження є резонансна заява віцепрем’єр-міністра і міністра оборони Польщі Владислава Косіняка-Камиша про те, що «Україна не зможе вступити до ЄС з Бандерою на прапорі». На його погляд, державна героїзація таких постатей суперечить процесу польсько-українського примирення і має враховуватися в ширшому європейському діалозі.

Утім, чому спроби проводити подібні історичні паралелі між нашими країнами є помилковими? Де насправді ховається сутнісна аналогія? Який саме досвід Загреба у взаємодії з міжнародним правосуддям — важливою умовою просування Хорватії до членства в ЄС — може стати уроком для України, яка зараз веде екзистенційну війну проти Росії й водночас торує свій шлях до європейської спільноти – спробуємо розібратися далі.

Пастка паралелей: усташі vs бандерівці

Почнімо з фактів: хорватський рух усташів та український підпільний рух опору — це принципово різні історичні явища, і спроба ототожнити їх у контексті розширення ЄС є відвертою маніпуляцією. Усташі були радикальною фашистською організацією, яка під час Другої світової війни очолила НДХ, створену за підтримки нацистської Німеччини, і розгорнула систематичний терор та масові вбивства переслідуваних груп.

Український контекст був принципово іншим. На відміну від усташів, ОУН і УПА не були правлячим режимом, який отримав державний апарат з рук нацистських окупантів та не використовували його для проведення політики масового винищення. ОУН і УПА діяли в умовах окупації українських земель та боротьби за українську державність, не маючи власної визнаної держави.

Їхня діяльність розгорталася в умовах протистояння двом тоталітарним режимам — нацистській Німеччині та Радянському Союзу, які в різні періоди окупували українські території. Справді, важко заперечити, що історія ОУН і УПА має свої суперечливі сторінки, зокрема щодо поляків, але тоді важливо також зазначити, що польські збройні формування та підпільні структури також здійснювали насильницькі акції проти українського населення.

Офіційний Загреб на державному рівні засудив режим усташів, хоча роками толерував «повзучу релятивізацію» історії, зокрема в контексті прагнення до національної єдності. Це дозволило місцевим ультраправим романтизувати НДХ як символ визвольних змагань — вони відбілювали колаборантів через радикальну символіку, патріотичний рок та фокусувалися виключно на ідеї державності, а не на злочинах режиму.

Проте задля внутрішньої стабілізації та в ширшому контексті задля відповідності європейським демократичним стандартам, хорватській владі довелося припинити політичне лавірування. Загреб відмежувався від спадщини колабораціонізму, посилив правові обмеження на використання історичної символіки та маргіналізував радикальні рухи в публічному просторі.

Зараз польська влада наполягає на тому, щоб Україна, так само як Хорватія, переглянула своє ставлення до суперечливої історичної спадщини, зокрема офіційно визнала Волинську трагедію геноцидом поляків, надала дозвіл на проведення ексгумацій і перепоховань жертв, припинила зведення пам’ятників діячам ОУН і УПА тощо, та відкрито намагається пов’язати ці вимоги з європейським майбутнім Києва.

Але у нашому – хорватському випадку йшлося про символіку фашистського руху та режиму НДХ, тоді як ОУН і УПА мають інший історичний і політичний контекст і сучасна пошана в Україні до українських повстанців відображає насамперед вашу боротьбу за незалежність проти радянського та нацистського режимів, а не антипольську спрямованість.

Нового загострення проблема отримала в травні 2026 року, коли В. Зеленський підписав Указ №440/2026 про присвоєння Окремому центру спеціальних операцій «Північ» ССО ЗСУ найменування «імені Героїв УПА». Польська влада сприйняла це рішення як глорифікацію ОУН-УПА, а окремі польські урядовці та представники Сейму закликали повністю заблокувати переговори про вступ України до ЄС до розв’язання історичних суперечок.

Конфлікт вийшов на загальноєвропейський рівень у липні 2026 р., коли Європейський парламент включив це питання до резолюції щодо прогресу України на шляху до членства в ЄС. Євродепутати висловили жаль через нібито нехтування польською чутливістю та пам’яттю жертв, зазначивши, що перейменування підрозділу шкодить добросусідським відносинам, а також закликав до деескалації та пошуку нових шляхів щодо примирення.

Водночас Європарламент не визначив це питання як окрему формальну умову вступу України до ЄС і це, на нашу думку, є правильним. Перетворення дискусій про ОУН та УПА на окрему умову щодо українського членства в ЄС змішує європейські критерії вступу з двосторонньо польсько-українською історичною суперечкою, а спроби перетворити складне історичне минуле на інструмент шантажу чи штучну перешкоду на шляху до ЄС є неправильними.

Варто розуміти, що нині тема блокування євроінтеграційних процесів Києва через історичні суперечки послаблює архітектуру безпеки Східної Європи та грає виключно на користь кремлівської пропаганди. Особливо чутливим це питання є тоді, коли ЗСУ стримують російську агресію, захищаючи спільну безпеку всього європейського простору, включно з Польщею.

До того ж, твердження про відмову Хорватії від героїзації «усташів» під тиском ЄС є міфом, оскільки під час євроінтеграції нашої країни на початку 2010-х років питання Другої світової війни взагалі не порушувалися, тому Україні не варто орієнтуватися на цей викривлений «приклад». Таке перенесення хорватського досвіду на український контекст є некоректним та подекуди маніпулятивним.

Виправданий vs незасуджений

Коли ми проходили шлях до ЄС, питання співпраці з Міжнародним трибуналом у Гаазі щодо злочинів, скоєних під час Вітчизняної війни за незалежність (1991–1995 років), у ході якої Хорватія протистояла силам Югославської народної армії та сербським сепаратистським формуванням, підтримуваним Сербією, стало одним із головних каменів спотикання.

Після завершення війни та повернення Хорватії контролю над усіма її територіями Брюссель висунув Загребу, як одну з умов на шляху до вступу в ЄС, вимогу щодо повної співпраці з МТКЮ та чітке розмежування права держави на захист своєї територіальної цілісності й відповідальності конкретних командирів за можливе скоєння воєнних злочинів.

На початковому етапі хорватська влада на чолі з Франьо Туджманом неохоче співпрацювала з Міжнародним трибуналом – в суспільстві домінувала думка, що оборонна війна не може містити воєнних злочинів з боку захисників. Вимогу видати національних героїв ми, хорвати, сприймали як зраду та прирівнювання жертви до агресора.

Найбільш резонансним прикладом став судовий процес над нашим генералом Анте Готовіною. У 2001 році МТКЮ висунув йому звинувачення у злочинах проти людяності та порушеннях законів і звичаїв війни щодо сербського цивільного населення. У 2011 році суд першої інстанції засудив генерала до 24 років ув’язнення, проте вже у листопаді 2012 року Апеляційна палата МТКЮ скасувала вирок і виправдала військового.

Це рішення стало важливим для збереження у хорватському суспільстві сприйняття Вітчизняної війни за незалежність як справедливої, законної та визвольної боротьби, а остаточне рішення у справі Готовіни усунуло одну з найбільш суперечливих тем, пов’язаних із воєнною спадщиною Хорватії на шляху до Європейського Союзу.

Що стосується діячів українського визвольного руху середини XX століття, зокрема Степана Бандери, який для значної кількості українців є символом безкомпромісного антирадянського та антинацистського опору за незалежність, то, на відміну від балканських лідерів 1990-х років, справи яких розглядав МТКЮ, український політичний діяч не був засуджений жодним міжнародним судом, в тому числі Нюрнберзьким трибуналом.

Водночас варто згадати й ще одну важливу обставину: лідер українського визвольного руху сам був ув’язнений нацистами у концтаборі Заксенгаузен, де майже три роки перебував як політичний в’язень. Таким чином, наведені вище факти знову свідчать про те, що «сліпе» перенесення хорватського досвіду на український контекст є некоректним та політизованим, особливо в контексті діалогу щодо вступу України до ЄС.

Vidimo se u EU!

Водночас, якщо шукати справді релевантну історичну паралель між Хорватією та Україною, то її варто проводити не між усташами та ОУН і УПА чи між засудженням хорватських генералів і оцінкою дій українських націоналістів. Значно точнішою є паралель між Вітчизняною війною Хорватії 1990-х років і сучасною оборонною війною України проти РФ.

Зокрема, командири хорватських військ є прямим аналогом сучасного командування Збройних Сил України: в обох випадках регулярні армії законно захищали і продовжують захищати територіальну цілісність своїх держав від імперського реваншизму сусідів, які намагалися і досі намагаються підпорядкувати їх своїй волі.

Як ми бачимо, попри очевидну справедливість цієї боротьби, досвід Хорватії показує, що навіть оборонні війни згодом можуть стати об’єктом прискіпливого міжнародного правосуддя, особливо в контексті євроінтеграції та виконання відповідних вимог ЄС. Саме тут і полягає практична цінність хорватського досвіду для України.

Йдеться не про механічне перенесення чужих рішень, а про те, щоб заздалегідь врахувати проблеми, з якими Загреб зіткнувся у процесі взаємодії з міжнародним правосуддям на шляху до ЄС. Далі розглянемо ключові уроки Хорватії та кроки, які Україна може врахувати вже сьогодні, щоб забезпечити належну фіксацію воєнних подій, прозорість роботи державних інституцій і безперешкодне виконання міжнародних зобов’язань у процесі євроінтеграції.

• Імплементація міжнародного права та правова прозорість під час війни

На шляху до членства в Європейському Союзі Україна має доводити свою спроможність дотримуватися міжнародного права та виконувати взяті на себе міжнародні зобов’язання. Особливої ваги це набуває в умовах повномасштабної війни – готовність держави до співпраці з правосуддям є важливою складовою її європейської інтеграції.

У сучасних умовах Україна має послідовно демонструвати Брюсселю прозорість у веденні конвенційної оборонної війни проти імперського реваншизму Російської Федерації, суворе дотримання норм міжнародного права, а також готовність відкрито розслідувати можливі правопорушення.

Що робила Хорватія:  у 1996 році країна ухвалила Конституційний закон про співпрацю з Міжнародним трибуналом щодо колишньої Югославії (МТКЮ), який визначив внутрішній порядок виконання запитів Трибуналу та координації співпраці між державними органами для забезпечення виконання міжнародних зобов’язань країни.

Цей закон заклав правову основу для системної взаємодії національних органів із міжнародним правосуддям, визначивши порядок надання взаємної правової допомоги, обміну матеріалами розслідувань, а також координації процесуальних дій між національною судовою системою та органами міжнародного трибуналу.

Рекомендації для України: Україна вже реалізувала низку принципових кроків у цьому напрямі: у 2024 році Верховна Рада ратифікувала Римський статут, а Законом № 4012-IX внесла відповідні зміни до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів, зокрема імплементувавши положення про відповідальність військових командирів та інших начальників і криміналізувавши злочини проти людяності.

Ратифікувавши Римський статут, Україна повністю виконала євроінтеграційне зобов’язання за статтею 8 Угоди про асоціацію. Водночас держава застосувала компроміс — перехідний механізм статті 124 Статуту. Це дозволило гармонізувати міжнародні вимоги із захистом національних інтересів, врахувавши безпекові побоювання України в умовах війни.

Відповідно до цієї норми, Україна протягом семи років – із 1 січня 2025 року не визнає юрисдикцію Міжнародного кримінального суду щодо воєнних злочинів, імовірно вчинених її громадянами, що в свою чергу убезпечить українських військових від потенційно політично мотивованих звинувачень з боку Росії.

Подальше завдання України — забезпечити ефективне практичне застосування вже створеної правової бази, формування узгодженої з міжнародними стандартами судової практики, належну підготовку слідчих, прокурорів і суддів та сталу взаємодію з Міжнародним кримінальним судом.

У контексті повної імплементації міжнародного права цей процес також вимагає подальшого усунення процесуальних прогалин у Кримінальному процесуальному кодексі, удосконалення законодавчих механізмів застосування універсальної юрисдикції, забезпечення незалежності національних розслідувань від політичного впливу тощо.

• Розвиток спроможностей національного правосуддя та забезпечення бездоганного правосуддя «вдома»

Міжнародні судові інституції фізично неспроможні розглянути десятки тисяч кримінальних проваджень, оскільки їхні повноваження та ресурси є обмеженими. МКС зосереджується на найбільш тяжких міжнародних злочинах у межах своєї юрисдикції, тому основний масив роботи з розслідування та розгляду правопорушень має здійснюватися національною системою правосуддя держави, на території якої вони були вчинені.

Україна має довести Брюсселю, що здатна самостійно, оперативно та прозоро розслідувати можливі порушення законів і звичаїв війни та забезпечувати їхній розгляд у національних судах. Одночасно держава повинна продовжувати повноцінну співпрацю з міжнародними та європейськими прокурорами, правозахисниками й експертами.

Що робила Хорватія: у 2003 році було створено чотири спеціалізовані судові палати для розгляду справ про воєнні злочини при жупанійських судах у Загребі, Осієку, Рієці та Спліті. Судді, слідчі, прокурори проходили спеціальне навчання, зокрема за участю МТКЮ. Такий підхід дозволив підготувати кваліфіковані кадри та сформувати у національній системі окрему вертикаль експертів у справах, що стосуються воєнних злочинів.

Рекомендація для України: за хорватським прикладом Україні варто створити вузькопрофільні судові колегії з розгляду воєнних злочинів у межах чинної системи загальних судів. Визначені судді мають пройти поглиблене навчання з міжнародного гуманітарного та міжнародного кримінального права й бути максимально звільнені від навантаження справами, які не стосуються військових злочинів.

Ключовим індикатором зрілості правосуддя для Єврокомісії є формування послідовної та підтвердженої практикою історії судових рішень (track record). Систематизована практика національних судів, що базується на відкритих і справедливих вироках, має стати беззаперечним доказом рівності всіх перед законом і дієвості принципу верховенства права.

Спроможність забезпечувати такий підхід Україна вже підтверджує на практиці, зокрема притягуючи до відповідальності власних громадян за порушення законів і звичаїв війни. Зокрема, у справі № 753/14148/21 громадянина України, який на окупованій території Криму організовував примусовий призов українських громадян до ЗС РФ, було засуджено за ч.1 ст. 438 КК України до восьми років позбавлення волі.

Окрім цього, важливо залучати воєнних юристів до процесу планування та ведення бойових дій. Для цього необхідно розвивати систему юридичних радників на рівні військових частин, залучаючи їх до оцінювання правомірності наказів, підготовки операцій і визначення можливих правових ризиків.

Такі фахівці мають допомагати командуванню оцінювати відповідність запланованих дій нормам міжнародного гуманітарного права, надавати правові консультації під час прийняття рішень та сприяти документуванню обставин, які можуть мати юридичне значення. Це дозволить не лише реагувати на можливі правопорушення після їх вчинення, а й запобігати їм на етапі планування та виконання бойових завдань.

• Побудова надійної системи захисту свідків

Розслідування воєнних злочинів може тривати роками, через що ключові свідки часто перетворюються на першочергову мішень для залякувань, шантажу чи фізичного усунення. Якщо держава неспроможна гарантувати належну безпеку людям, які дають свідчення, вся доказова база обвинувачення може бути поставлена під загрозу.

Для України, яка нині проходить переговорний процес про вступ до ЄС, спроможність забезпечити ефективний захист усіх учасників кримінальних проваджень є невід’ємною складовою належного функціонування системи правосуддя та дотримання принципу верховенства права.

Що робила Хорватія: Загреб зіткнувся з серйозними проблемами із захистом свідків у справах про воєнні злочини: окремі ключові учасники процесу повідомляли про погрози та, через побоювання за власну безпеку, змінювали свої показання або відмовлялися від участі у провадженнях, що ускладнювало встановлення обставин злочинів.

У відповідь у 2003 році уряд ухвалив Закон про захист свідків, який визначив порядок реалізації спеціальної програми захисту та створення відповідного підрозділу у складі Управління поліції Міністерства внутрішніх справ. Серед передбачених заходів було переселення захищених осіб, зокрема за межі Хорватії відповідно до міжнародних договорів, а у виняткових випадках — зміна їхньої ідентичності.

Рекомендація для України: Спільно з державами-партнерами та за необхідності міжнародними правоохоронними інституціями Україні необхідно розробити довгострокову програму міжнародної релокації свідків. Це критично важливо як для захисту українських громадян, так і для російських військовополонених або перебіжчиків, які володіють прямими доказами проти вищого командування РФ і готові свідчити про них в судах.

• Цифрова архівація та збереження військових журналів

Втрата, хаотичне зберігання або приховування бойових документів є однією з найбільших загроз для належного виконання державою зобов’язань у сфері правосуддя. Коли міжнародні судові інституції починають розслідування, відсутність чіткої звітності про військові операції може розцінюватися як неналежна співпраця з міжнародним правосуддям і ускладнювати виконання зобов’язань, важливих для вступу до ЄС.

Що робила Хорватія: Загреб зіткнувся з проблемою зникнення військових журналів («артилерійських щоденників») часів операції «Буря», які вимагала прокуратура МТКЮ в межах співпраці з Гаазьким трибуналом. Уряд створив спеціальну міжвідомчу робочу групу (task force), в межах роботи якої проводилися пошукові заходи та з’ясовувалися обставини зникнення документів.

Рекомендація для України: Офісу Генпрокурора, Мінобороні, Генштабу ЗСУ необхідно вже зараз створити Єдиний захищений цифровий державний архів бойового управління. Усі бойові розпорядження, накази та електронні журнали бойових дій мають надійно архівуватися й резервно копіюватися, а доступ до них — фіксуватися та контролюватися.

Це дозволить Україні зберегти доказову базу для майбутніх розслідувань і водночас продемонструвати інституційну спроможність, необхідну для подальшого просування до членства в ЄС. Крім того, в Україні функціонує представництво МКС у Києві, а українські правоохоронні органи використовують міжнародні методики роботи з цифровими доказами, зокрема Берклійський протокол.

Це свідчить про те, що Україна вже має інституційну та методологічну основу для системного документування цифрових матеріалів. Надалі цю основу можна доповнити надійною системою довгострокового зберігання даних, яка гарантуватиме їхню цілісність, доступність і можливість використання як доказів у національних судах та міжнародних судових інституціях.

• Чесний та жорсткий превентивний діалог із суспільством

Суспільство, яке зазнало масштабної та неспровокованої іноземної агресії, природно відчуває глибокий гнів і вважає своїх військових абсолютними героями. У таких умовах будь-які процесуальні дії держави проти власних солдатів сприймаються людьми вкрай болісно та провокують серйозні внутрішньополітичні кризи.

Рекомендація для України: Керівництво держави має вже зараз відкрито готувати суспільство до того, що навіть у випадку появи окремих звинувачень щодо можливих порушень правил ведення бойових дій, держава зобов’язана забезпечувати їх неупереджене та законне розслідування, що є важливою складовою її подальшого просування до членства в ЄС.

Головний комунікаційний посил: безкомпромісне дотримання закону не ставить під сумнів подвиг української армії, а навпаки — демонструє спроможність України залишатися правовою державою навіть в умовах війни. Важливо донести суспільству, що розслідування можливих порушень правил ведення бойових дій не применшує заслуг військових, а зміцнює довіру до Збройних сил і підтверджує відданість України принципам верховенства права.

Стосовно питань історичної пам’яті, на яких була зосереджена перша частина нашого листа, то українська дипломатія має чітко доносити до Брюсселя, що державна ідентичність країни будується на сучасних європейських цінностях, а не на радикальних ідеологіях минулого століття.

Міністерство закордонних справ України мусить на зовнішньополітичному рівні пояснювати, що для українців Степан Бандера чи Роман Шухевич є символами безкомпромісного опору радянському та нацистському тоталітаризму, а не уособленням етнічного насильства.

Українська влада має наполягати, щоб болючі питання Волинської трагедії чи діяльності ОУН-УПА не мають вирішуватися політиками на мітингах чи мовою ультиматумів, а розглядалися виключно в межах спільних двосторонніх експертних комісій (зокрема, між інститутами національної пам’яті України та Польщі).

Як показує досвід примирення між європейськими народами, в тому числі між нами та Сербією, шлях вперед лежить через класичну формулу: «Прощаємо і просимо прощення». Тому, шукайте компроміси на засадах взаємної поваги у площині фахових дискусій і водночас рішуче відкидайте спроби сліпого накладання чужого історичного досвіду на власну історію.

Ситуації минулого століття не є однаковими, а трагедії минулого в жодному разі не мають використовуватися як інструмент зовнішньополітичного тиску, особливо в контексті вступу України до ЄС. Висування подібних ультиматумів є абсолютно неприпустимим — тим більше в умовах, коли ви у важкій війні захищаєте спільні європейські кордони та безпеку всього регіону, сплачуючи за це найвищу ціну.

Звертайте увагу на ті речі, де хорватський досвід справді може стати корисним для вашої держави, зокрема щодо співпраці Загреба з міжнародним трибуналом в рамках євроінтеграційних процесів. Готовність нашої країни до членства оцінювали в тому числі за його здатність чесно взаємодіяти з міжнародним правосуддям та розслідувати воєнні злочини, незалежно від того, ким саме вони були скоєні.

Прямо зараз, ведучи праведну оборонну війну проти російського агресора, Україна має враховувати уроки Хорватії та чітко розуміти: ваша бездоганність у сфері міжнародного права є найкоротшим шляхом до повноправного членства в ЄС, адже саме дотримання законів війни сучасною армією та відкритість до правосуддя є не лише відповіддю на варварство ворога, а й головним підтвердженням вашої готовності розділити європейські цінності.

Тому, як кажуть у Загребі: Vidimo se! До зустрічі у Брюсселі, до зустрічі в ЄС…