Мабуть, ця будівля не потребує особливих рекомендацій – Будинок вдови, що плаче, входить до першої десятки найзнаменитіших київських будинків, фігурує у всіх путівниках, є одним із лідерів за кількістю легенд. А його відомих фотографій вистачило б на важкий фотоальбом чи окремий сайт.
У далекому 1905 році заможний полтавський купець Олександр Аршавський купив невеликий одноповерховий особняк, що раніше стояв на місці нашого будинку. І вирішив побудувати тут щось варте уваги. Будинок, який переживе свого власника, стане справжньою окрасою вулиці. Судячи з усього, він спочатку планувався як фамільне гніздо. Принаймні, купець другої гільдії гордо помістив на фасаді свою монограму (переплетені літери AS – Сергій Аршавський).
Для цього процесу він залучив відомого на той час архітектора Едуарда Брадтмана. 1907 року розпочали будівництво, і вже через рік особняк був повністю готовий до проживання. Стиль будинку – ранній модерн. Будівля вийшла 2-х поверховою, по 10 кімнат на кожному поверсі. У тому числі там були: буфет, кухня, льох для вина, холодильна кімната (оскільки холодильників ще не було), пральня. Біля будинку розбили гарний та просторий сад, розміром 569 м2. Поруч прибудували 2 гаражі та кімнату для прислуги.
При будівництві використовували лабрадорит, сірий граніт, штучний камінь, ліпний декор із цементу, оливкову плитку, жовту цеглу та кування. І, звичайно, головна «фішка» будівлі – це «маскарон» – прикраса будинку у вигляді жіночої голови, встановлений на фасаді будівлі. Під час дощу струмені води стікають по щоках голови, і створюють враження, що жінка плаче. Не відомо, спеціально так задумав архітектор чи ні, але ефект вийшов дуже добрим. І Київ отримав у своє розпорядження ще один незвичайний будиночок, що став легендарним.
Елітна нерухомість обійшлася купцю-будівельникові воістину втридорога! Спершу він брав чималі кредити, яких все одно мало вистачало, згодом навіть заклав майно. В результаті, опинившись на межі розорення, С. Аршавський змушений був продати свою мрію багатому промисловцю Тев’є Апштейну.
Доречі, ініціали колишнього господаря «СА» за вдалим збігом підійшли обом синам промисловця. Їх звали Соломон та Самуїл Апштейни.
Була у нового власника і дружина, Груня, з якою пов’язують сумну легенду. Відомо, що купець помер у 1917 році, і його вдова ще два роки жила в цьому будинку разом із сім’єю одного з синів. Згідно з легендою, помер він від хвороби, і Груня дуже тяжко переживала смерть чоловіка, дуже довго зберігаючи жалобу. Вона стояла біля вікна і постійно плакала. А в якийсь момент слуги почали помічати, що вона розмовляє з покійним Тев’є.
Тривало це довго, а виглядало так реалістично, що свідки видовища й самі вірили, що Тев’є відповідає їй. Груня пережила свого чоловіка на 10 років. За легендою, вона заповідала встановити на будинку її обличчя. Кам’яний маскарон справді сумний, а очі в ньому зроблені так, що коли йде дощ, вдова справді плаче.
Багато киян стверджують, що навіть зараз, якщо підійти впритул до будинку і деякий час постояти поруч у тиші, то можна почути шепіт Груні та Товія. Наскільки легенда правдива — невідомо, адже конкретних підтверджень саме цієї версії немає, але маскарон вдови, що плаче, на домі дійсно присутня, а дивлячись на цей особняк, важко не повірити в містику.
Вдови зі спадкоємцями були виселені внаслідок революційних експропріацій. Шикарний особняк, разом з усіма Липками, понесло в вир революційних перипетій. За короткий період у будинку встигли побувати федерація комінтернівських груп, спеціальний відділ, військовий штаб, профспілка залізничників.
Але час минав, у новій безкласовій державі впевнено формувався клас партійних чиновників, і незабаром вони накинули оком на будинок. Ну не могли «безкорисливі слуги народу» пройти повз архітектурну перлину з усіма зручностями! З того часу особняк міцно прописався у спецфонді ЦК КПУ.
Однак з 1950-х років постійно в ньому вже ніхто не жив. В основному особняк використовувався як резиденція для іменитих гостей та зона відпочинку для дорогих партійних товаришів. Досі ходять невиразні легенди про загадкову сауну з масажним салоном у підвалі.
Згодом будинок «у спадок» дістався Адміністрації Президента. Може воно і на краще, за нинішніх обставин – його точно не знесуть, і він ще довго вражатиме туристів та й корінних киян приголомшливою архітектурою, легендами та загадками.
Відомо, що в будинку зупинялися Кондоліза Райс, Мадлен Олбрайт, президент Бразилії, принц Андорри та інші. Жив у цьому будинку під час візитів до Києва і… Володимир Путін. От уж точно за ким ніхто не буде плакати ні маскарон, ні кияни — так це російський президент.
Будинок вдови, що плаче, в Києві розташований за адресою вул. Лютеранська, 23. На перехресті з вул. Банкової, неподалік Офісу Президента України, Будинки з химерами та театру Івана Франка. Також неподалік знаходиться вул. Шовковична. Будинок є пам’яткою архітектури місцевого значення, 2007 року реставрувався.
Доїхати можна або на машині, або на метро Майдан Незалежності або Хрещатик, або автобусами 24, 24А, 62. Але до місця все одно потрібно буде пройтися пішки.
Нагадуємо, що новини без цензури публікуємо в Телеграм 
, підпишись зараз, щоб не пропустити важливе!
