Є на Лук’янівці невеликий парк, про який усі знають і який у народі називають дачею Хрущова. Так, колишній перший секретар ЦК КПРС тут жив, але історія цього місця почалася набагато раніше і сягає аж позаминулого століття.
Ще 1889 року, за часів інтенсивного заселення киянами Лук’янівки, у цих місцях придбав ділянку аптекар Октавіан Діонісович Бєльський, і 1893-го збудував на ньому невеликий особняк за проектом відомого архітектора Миколи Миколайовича Казанського.
Трохи пізніше Бєльський, уже власник аптеки на Костянтинівській, 17, придбав сусідню, південну ділянку і збудував поруч, мабуть, знову за проектом Казанського, ще одну будівлю — у схожому стилі, але цього разу більшої площі. Хазяїн із сім’єю проживали у першому (малому) особняку. Другий будинок використовувався як прибутковий.
Після революції садиба стала надбанням держави, і деякий час функціонувала як доступний громадськість парку, але вже на початку 1930-х всю територію обнесли високим парканом і перетворили на урядову резиденцію. Ліквідували майже всі трамваї: залишилася лише «четвірка» до центру, та й її кінцеву зупинку перенесли подалі від дачі.
У 1934–37 роках тут мешкав нарком внутрішніх справ УРСР Всеволод Балицький. Саме він керував перенесенням столиці радянської України до Києва, був одним із організаторів Голодомору, приймав рішення про масові репресії та руйнування тисяч храмів та інших пам’яток архітектури. Серед них була і розташована навпроти дачі церква святого Феодора.
Однак на власну резиденцію Балицький грошей не шкодував: розбудова та розширення другого особняка, спорудження комплексу паркових мостів, альтанок, скульптур, штучних озер обійшлися приблизно у мільйон рублів. Документи, оприлюднені 1993 року, свідчать про масові фінансові зловживання, пов’язані з цією садибою. Місцевість була перетворена на режимний об’єкт, біля якого простим смертним, щоб уникнути проблем, не рекомендувалося навіть прогулюватися.
Після переведення Балицького на Далекий Схід вся садиба використовувалася як піонерський табір для дітей працівників НКВС. Примітно, що на німецьких картах вересня 1941 року однаковий значок – прапорець – стоїть лише на двох будинках: на будинку штабу Київського особливого військового округу по Банківській, 11 та на садибі по Герцена, 14.
Після визволення Києва у 1943 році тут оселився Микита Сергійович Хрущов, спочатку – член військової ради 1-го Українського фронту, у 1944-47 рр. – голова уряду УРСР, а у 1947–49 рр. — Перший секретар ЦК КП(б)У. Хрущов жив у великому будинку, де у 1948 році з боків були надбудовані спальні для нього та його дружини. Малий особняк займали прислуга та охорона.
За спогадами доньки, Ради Микитівни Аджубей, ця садиба подобалася Микиті Сергійовичу тим, що мала великий, за міськими уявленнями, парк із ставками, чагарниками бузку, з величезним деревом рожевої акації, старими каштанами.
Вранці та ввечері Хрущов пробігав парковими доріжками – годину до роботи та півтори години після. Насолоджувався співом солов’їв і, як великий любитель технічних новинок, записував трелі солов’я на магнітофонну стрічку. Шум вулиці не заважав: тоді по Герцена їздили тільки одиночні урядові авто.
Доречі, коли 1960 року було пущено 18-й тролейбус, його маршрут проклали в об’їзд садиби вулицями Пугачова та Січневої (нинішня Багговутівська). Лінія, між іншим, збереглася та використовується при виїзді тролейбусів із депо.
У цій садибі 1945 року померла мати Хрущова – Ксенія Іванівна; її поховали на Лук’янівському цвинтарі. Сам Хрущов жив в цьому будинку до 1949 року, поки його не перевели в Москву на іншу посаду.
Останнім «хазяїном» особняка був Петро Юхимович Шелест – перший секретар КПУ у 1963-1972 роках – далеко неоднозначний український лідер. З одного боку, на час його правління припадають дві хвилі арештів українських дисидентів; з іншого, існує думка, що тодішній український лідер за чисту монету сприймав усі декларації про рівність народів СРСР.
Шелест вимагав паритету в економічних відносинах республіки та центру, стояв на захисті української мови, особисто захищав Миколу Вінграновського та Івана Драча від звинувачень у націоналізмі, виступав із критикою поета Євгена Євтушенка з приводу єврейського націоналізму. Деякі дослідники вважають, що поява книги Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» інспірував сам Шелест і вона відбивала його погляди та позицію українського радянського керівництва.
1970 року у своїй книзі «Україна наша Радянська» Петро Юхимович прямо чи завуальовано наголошував на історичній автономності України, прогресивній ролі козацтва.
Такі погляди, звісно, було неможливо влаштувати вище московське керівництво. У травні 1972 року Шелеста змістили, формально перевівши до Москви на посаду заступника голови Ради Міністрів СРСР. На новому місці Петро Юхимович працював менше року.
Наступник Шелеста Володимир Васильович Щербицький вирішив відмовитися від розташованої тоді вже майже в центрі резиденції та започаткував традицію урядових дач за містом: у Межигір’ї, Конча-Заспі. Вже з грудня 1972 року 18-й тролейбус став їздити по вулиці Герцена прямо повз дачу, а в 1978 року глухий паркан замінила візерункова огорожа, і в новозбудовані за особняками бетонні корпуси переїхав Інститут педіатрії, акушерства та гінекології, адміністрація якого розмістилася у старих будинках XIX століття. З тих пір будівлі знаходяться далеко не в найкращому стані, адже зайвих ресурсів на його реставрацію у інституту немає.
Дача Хрущова знаходиться у верхів’ях Кмитова яру, завдяки чому тут нетиповий для більшості київських парків рельєф — зі спусками, підйомами та невеликими ярами. Це дозволило прокласти тут сходи та численні містки, що стали окрасою парку.
У найглибшому місці території відкрита ділянка Глибочиці утворює три невеликі ставки, які зараз перебувають у вкрай сумному стані. Збереглася клітина для тварин, невеликий напівзруйнований «замок», в якому, за однією з версій жили ведмеді (хоча його розміри здаються замалими для цього), щось що нагадує альтанку, арка над однією з доріжок, що ведуть до ставків, скульптура лева під одним із мостів .
У парку досить багато сміття — особливо дісталося ставкам, які зараз є бетонними резервуарами, заповненими невеликою кількістю стічних вод, брудом, гілками, листям і всім, що туди викидають туристи зі зниженим рівнем культурної освіти. З кожним роком вони все більше схожі на сміттєзвалище. Ситуацію рятує лише те, що парк досить маловідомий за межами Лук’янівки і тут не так багато відвідувачів, які потенційно здатні насмітити.
Нагадуємо, що новини без цензури публікуємо в Телеграм 
, підпишись зараз, щоб не пропустити важливе!
