Багато років поспіль розповідають копачі та просто любителі легенд історію про заховане десь золото київського держбанку, що кудись зникло у 1941 році під час евакуації з Києва. Тоді ж зник безвісті і другий секретар міського комітету партії Тимофій Шамрило, тіло якого нібито знайли у 2011 році. А тепер про все це — детальніше!
Уродженець Ніжина, син столяра та колишній ремонтник-шляховик для порівняно молодого віку багато чого досяг: депутат Верховної Ради УРСР першого скликання, другий секретар Київського міськкому. У рік початку війни йому було всього 36 років.
З першого дня війни Тимофій Шамрило увійшов до складу Штабу з оборони Києва. У пам’яті дочки цей день відклався назавжди. «Я спала в кабінеті у тата, і вночі задзвонив телефон. Він прийшов зі спальні, зняв слухавку і крикнув: «Що? Війна?!». І відразу поїхав», — згадує вже літня жінка. Вже вдень у дворі будинку на вул. Мерінговській, 3/1 (тепер Заньковецької) вже стояли зенітки, а маленькій дівчинці було наказано сидіти в коридорі, де немає шибок, і не висуватись.
Потім була евакуація: у липні сім’ї керівних працівників поринули на ешелон і вибули до Саратова, а звідти – до Уфи. «Останнє про тата пам’ятаю – тамбур вагона, він мене на руки взяв, поцілував… У мене фотографія є, він уже ходив у гімнастерці з відкладним комірцем, у чоботях, галіфі. Ось таким він був, коли ми їхали, таким я його й запам’ятала» , рідним, а не офіційним», — згадує Гаїна Тимофіївна.
Шамрило залишився займатися справами Штабу, що розташовувався на вул. Володимирській, 24, у колишній духовній консисторії Софійського обійстя. Другого секретаря згадують у мемуарах воєначальники різного рівня: маршал Іван Якубовський (тоді майор), майбутній генерал-полковник КДБ Віктор Алідін (тоді інструктор обкому), маршал Іван Баграмян (тоді полковник). 12 вересня Шамрило брав участь у радіомості між Києвом та Москвою, розповідав про оборону української столиці. Далі він ніби виїжджав на позиції в районі Хотова.
Далі — невідомість. За одними свідоцтвами, хтось бачив Шамрила в оточенні, в ході боїв на прорив з якого він і загинув. Інші люди свідчили, що він повернувся до Києва і перебував під окупацією, хововаючись під іншим ім’ям. Згодом його ніби викрили або здали інші партійці, і гестапівці його розстріляли як підпільника та комуніста.
Якби там не було, а після вигнання німців з Києва Хрущов наказав перевірити всі відомі факти щодо долі Шамрила, оскільки він був не останнім партійним керівником. Однак ретельна перевірка не показала жодних фактів, які могли б пролити світло на його долю. Мабуть, саме тому донька Шамрила і не мала проблем після війни, та навіть отримала відповідні кошти на допомогу протягом навчання. В офіційній довідці щодо долі партійця було вказано «Залишився в оточенні», і на цьому все.
Також існує легенда про золото київського держбанку. Нібито, на момент боїв за Київ в місті знаходилось 4200 кілограм золота у злитках 999 проби та золотих виробів, а також більше 500 кг дорогоцінних каменів і півтори тони ювелірних виробів. Все це не змогли вчасно вивезти з міста до Харкова, і тому вивозили під спецконвоєм НКВС в останні дні існування радянської влади в місті. Золото та інші цінності до місця так і не доїхали. За переказами, його закопали десь в лісі чи втопили в болоті, а місце знав зокрема і Шамрило. І от саме тому він нібито кудись безслідно зник.
Легенда ця існує вже десятки років, і десятки ж пошуковців в різний час намагались знайти втрачений скарб. Однак нікому це поки що не вдавалось, хоча якщо подивитись на цю легенду хоч трохи скептично, то білі нитки в ній видні неозброєним оком.
По-перше, за легендою, вивезли весь скарб на трьох автомашинах ЗіС-5. Цього було б явно замало для такої кількості вантажу. По-друге, десь ще мав розміститись конвой з НКВС-ників, а за переказами він не був надто великим, до 50 людей.
Якщо це так, то скільки б часу 50 людей закопували б десятки (якщо не більше сотні) ящиків з золотом? На це знадобився б не один день. Це не кажучи вже про те, що мало хто задався питанням — а чи було те золото взагалі? Навіщо в Києві тримати якийсь золотий запас? Тим більше в такій кількості.
Більш реально, що в Києві зберігались облігації на якісь суми чи золото. Таке дійсно можливо, і їх реально могли вивозити з міста на декількох вантажівках. Свого часу навіть знаходили покинуті старі сейфи невідомої приналежності, в яких свого часу і могли бути ті самі облігації. А от жодних слідів золота поки що ніхто не знайшов.
У 2011 році було заявлено, що в ході розкопок було знайдено тіло Шамрила, яке ідентифікували по підписаному Компасу та залишкам звітної картки члена ВКП(б) на його ім’я. У глибокому окопі разом із останками Шамрила було знайдено рядового Олексія Гулевича, ад’ютанта командира 64 стрілецького корпусу, мл. лейтенант Іван Покровський та армійський політпрацівник. Особу останнього встановити не вдалося, хоча спочатку здавалося, що напис «Помаранцев Ві..», що читається, на залишках посвідчення офіцера – це стовідсоткова ідентифікація. Однак, згодом виявилось що Померанцев живий і ніяк не міг опинитись в тому бліндажі під Києвом.
Сам Шамрило був оснащений, окрім компаса та вищезгаданої картки, ще і чомусь гвинтівкою Мосіна старого, ще царського зразка. Це теж доволі дивна деталь, однак проведені експертизи ніби доводили правильність ідентифікації. Тому знайдені залишки так і поховали, водночас повідомивши ще живу на той момент доньку Шамрила.
І лише згодом скепсис від питань теоретичних перейшов до питань практичних. Справа в тому, що при вбитому ніяк не могло бути його звітної картки. Після того як вона заповнювалась, її передавали на зберігання у Центральний комітет партії в Москву. Звітна картка Шамрила була датована 1938 роком, тому у 1941 році під Києвом їй нема чого було робити. А згодом з’ясувалось, що справжня картка дійсно і сьогодні зберігається в московському архіві.
Той же «документ», що був нібито знайдений при скелеті, був ще і більшим у розмірах ніж справжня картка, тож очевидно підробним. Папірці з «смертних жетонів» ще двох людей з цього ж розкопу згнили чомусь однаковим способом, мали однакові дефекти типографського друку, а інформація в один з них була внесена типографським способом (що теж дивно) причому шрифтом, який розроблено у 1990-х роках.
Та і головне: якби такий високий партійний начальник загинув під Гатним 16-17 вересня 1941 року, то про це однозначно б доповіли «куди треба», а тіло було б винесене. Бо на той момент німці не вели на цьому напрямку жодних активних бойових дій. Це підтверджується наявними документами військових частин Вермахту.
Тобто, сталась очевидна фальсифікація. Де і як закінчив своє життя цей партійний начальник, невідомо і досі. Доречі, була в Києві і вулиця його імені, перейменували її у 2017 році, тепер це вулиця Парково-Сирецька.
Нагадуємо, що новини без цензури публікуємо в Телеграм 
, підпишись зараз, щоб не пропустити важливе!
