Зараз від деяких журналістів можна почути, що Україна нібито будує укріплені райони на кордоні з Білоруссю та Росією, які повинні стримати імовірне повторення агресії ворога. Але чи так це насправді? Не будемо видавати військової таємниці, тому будемо засновуватись на загальновідомих та оприлюднених фактах.
Щоб відповісти на це питання, спочатку потрібно зрозуміти, що укріплений район — це насправді не загальна фраза, а чітке формулювання. Укріплений район (УР) — це район (рубіж) або смуга місцевості, обладнані довгостроковими та польовими фортифікаційними спорудами, що прикриваються загородженнями всіх видів та системою вогню, а також гарнізон спеціальних військ, призначених для самостійних дій або спільно з польовими військами.
УР призначалися для прикриття ділянок державного кордону, важливих в оперативно-стратегічному відношенні напрямів чи об’єктів, політичних чи промислових центрів. Будівництво УР почалося після 1-ї світової війни замість застарілої системи фортець. Розрізняли довготривалі УР, що мали систему міцних і складних залізобетонних та броньових фортифікаційних споруд зі спеціальним артилеристським та кулеметним озброєнням, та польові УР, що складалися головним чином із кам’яно-земляних та деревоземляних споруд, пристосованих під штатну зброю польових військ.
Теорія УР отримала розробку у працях радянських військових інженерів Ф. І. Голенкіна, С. А. Хмелькова, Н. І. Коханова та ін., а також зарубіжних авторів (Ф. Кюльман, А. Шовіно та ін.). Вперше УР польового типу були побудовані військами Червоної Армії під час Громадянської війни 1918—20 для прикриття підступів до Москви, Петрограда, Самари та інших важливих політичних та промислових центрів країни.
У Франції, Німеччині, Фінляндії та інших державах УР будувалися при створенні перед початком 2-ї світової війни 1939 — 1945 прикордонних укріплених ліній (наприклад, «Лінія Мажино»). У СРСР уздовж західних кордонів у 30-х роках. було побудовано 24 УР, які призначалися для прикриття важливих напрямів та стратегічних районів. Зокрема, існував і Київський УР.
На сьогоднішній день жодного повноцінного УРа в Україні немає, більш того — його і не було. Як максимум, в зоні АТО будувались укріплені рубежі із застосуванням на них бетонних споруд та бункерів. Але неодмінних атрибутів УРа, себто комплексу споруджень, обладнання їх в систему та призначення постійного гарнізону — такого у нас не було.
Звісно що можна. Однак будування повноцінного укріпрайону на сьогодні є дуже дороговартісним. Адже, наприклад, повноцінна довготривала вогнева точка повинна мати можливість втримати влучення снарядів аж до 152 мм включно, і неодноразово. І таких споруд треба дуже багато.
Тому на сьогодні збудувати укріпрайон — це для України справа майже нездійсненна, принаймні у короткостроковій перспективі. Будувати щось подібне мало б сенс починаючи з осені 2014 року, коли стабілізувалась лінія фронту.
Окрім того, для функціонування УРа потрібен постійний гарнізон, як це робилося свого часу до Другої світової, та вже після війни у радянських УРах на кордоні з Китаєм. Відповідно, потрібні нові люди, а питання мобілізації і без того стоїть доволі гостро.
На північних рубежах зводиться система оборонних рубежів, яка має стати своєрідним оборонним каркасом для сил оборони. Тут не буде постійних гарнизонів (принаймні, великих), але в разі потреби війська зможуть ці укріплення зайняти та використати їх для оборони.
Здебільшого це лінії окопів з поодинокими бетонними спорудами. Точних даних по цих спорудах немає, втім вказується що вони повинні витримати влучання 152-мм снаряду. Судячи з наявних фото, конструкція цих вогневих точок поки що дуже далека від ідеалу. Мають місце фронтальні амбразури, що були визнані небезпечними та не ефективними ще 70 років тому.
Фланкуючий вогонь, тобто під кутом — був набагато більш ефективним, оскільки знищити таку точку набагато важче. Її не вдастся вразити вогнем під час звичайної атаки по фронту, бо перед ворогом — глуха стіна. А ось так виглядали типові бункери часів Другої світової.
Як бачите, наступаючий противник банально не бачив, звідки саме ведеться вогонь. Це і надавало таку суттєву перевагу.
Чим будуть озброєні наші бункери, поки невідомо, але з огляду на розмір амбразур, очікувати там щось важче ніж кулемет поки що не варто. Артилерійських бункерів тут теж не буде.
Це саме своєрідний хребет, каркас який повинен дати українським захисникам змогу закріпитись та зупинити наступаючі колони ворога, звузити їм можливість для маневру.
Окрім того, облаштовуються мінні поля, та інші загородження, що також повинні як мінімум уповільнити рух ворожих військ, а в ідеалі — і зовсім зупинити його перед нашими позиціями. Розмах робіт доволі серйозний, бетонних споруд не так багато, але загалом нашим солдатам у разі чого не доведеться самостійно копати собі шанці, як це доводилось неодноразово робити раніше.
Тому можна бути впевненими, що парадного маршу та легкої прогулянки у окупантів точно не буде. Це добре розуміють і самі росіяни. На сьогоднішній день жодного серйозного угрупування на північному кордоні України вони не мають. Також існує загроза і від білоруської армії, але вона не надто чисельна, тому поки що це теж не актуальна проблема.
Втім, ворог поступово працює над помилками. З особовим складом білоруських частин проводять постійні заняття спеціалісти з колишньої ПВК «Вагнер», що мають серйозний досвід. Один з основних напрямків підготовки — це саме штурм ворожих позицій.
Саме тому лінія оборони потрібна, і саме тому її постійно посилюють та вдосконалюють. Місцевість в районі Києва дуже специфічна і не дозволяє застосувати вільний маневр. І тому система укріплень, яка зараз зводиться, стане для росіян серйозною проблемою. За один день, як два роки тому, вони до Києва дійти вже точно не зможуть.
Доречі, лінії оборони зводяться не тільки під столицею. Також будуються укріплення на східному (Куп’янський напрямок) та південному (Запорізький напрямок) фронтах війни з Росією.
Нагадуємо, що новини без цензури публікуємо в Телеграм 
, підпишись зараз, щоб не пропустити важливе!
