Про комплекс бункерів КиУРа та його роль в історії та обороні Києва написано і розказано вже немало. І хоч не була ця лінія шедевром фортифікації тих часів, якщо її порівнювати з Лінією Мажино, як мала наприклад, свою власну залізницю. Але тим не менш, комплекс оборонних споруд все ж є цікавим, тим більше що багато з них можна побачити і сьогодні навколо столиці, а деякі навіть в її межах. Сьогодні ж ми поговоримо про бункер, який востаннє бачили ще у 1940-х.
Зводити командний пункт укріпрайону розпочали тоді ж, коли почалось і будівництво власне вузлу оборони, тобто наприкінці 1920-х. Для управління всіма військами у всіх арміях займалися штаби, від батальйону та вище. Робота начальника будь-якого штабу мала починатися не з прийняття рішення та віддачі наказів, а з створення системи управління військами. Така система повинна була бути стійкою, невразливою та прихованою. Командний пункт повинен мати обладнання, гарне маскування та охорону.
У місці будівництва КП проходили пласти піску-пливуна, і шахти будували методом опускання колодязя, а штольні проходили щитовою проходкою. Стіни шахт складалися з циліндричної жерсті, укріпленої кільцями із сортової сталі. Облицювання штолен складалося із сталевої оболонки, потім наклеювалася лише в три шари.
Після встановлювалася будівельна опалубка, і між сталлю та опалубкою під тиском був залитий торкретбетон. Це спеціальний бетон, що відрізняється високою щільністю та водонепроникністю, наноситься на поверхню конструкції або у форму стисненим повітрям, за допомогою цемент-гармати застосовують при зведенні тонкостінних залізобетонних конструкцій (резервуарів), ремонті та посиленні конструкцій, закладенні стиків, облаштуванні водонепроникних покриттів).
У каналах під підлогою було прокладено кабелі та лінії вентиляції. Світло та силова електроенергія постачалися електростанцією Києва. У окремих випадках командний пункт міг перейти власний генератор трифазного струму, встановлений машинному відділенні західного вхідного споруди.
Проте в акті перевірки Київського УР у серпні 1937 року щодо командного пункту говорилося: «Роботи проводилися технічно безграмотно… До 1936 року будівництво велося не планово, без проектів та кошторисів. За технічно неписьменне будівництво та шкідницький вибір місця персонально повинні нести відповідальність: Лапін, Бурлаков та Тібілов».
На допиті 11 червня 1937 року на запитання слідчого, що Вам відомо про будівництво Святошинського командного пункту, Тібілов М.К. показав: «Я особисто працював дуже короткий час на КП і робив там роботи з проходження пливуна до глибини твердого ґрунту (50 – 52 метри). Ідея побудови командного пункту на глибині 50 – 52 метри належить Лапіну та затверджена колишнім командувачем Якіром. Рішення будівництва КП на такій глибині є не вірним, з погляду виробничого – шкідницьким, оскільки економічно він невигідний, а для практичного використання незручний.
Поряд із цим існує небезпека руйнування КП можливими геологічними деформаціями ґрунту. Було б економічно вигідним та зручним для практичного використання КП та безпечного у сенсі геологічних деформацій ґрунту, спорудження КП над пливунами відкритим способом із поглибленням останнього на 8 – 10 метрів.
Таким чином, найголовніше — будівництво КП на глибині 50 — 52 метри під пливуном нічим себе не виправдовує і є в кращому разі не вірним рішенням. Щодо конструктивної цінності та надійності КП я нічого сказати не можу, бо з цим я не знайомився». На превеликий жаль, машина репресій не оминула і цих військових. А військовий інженер 2-го рангу Тибілов Михайло Костянтинович був включений до розстрільного списку, разом із комендантом Київського укріпрайону комдивом Княгницьким.
В акті комісії з перевірки та технічного приймання об’єкта № 4 (командний пункт у Святошино – автор) від 9 квітня 1938 року зазначено, що будівельні роботи галереї виконані за проектом, якість монтажних робіт з вентиляції та опалення – задовільна.
Про надійність командного пункту у своїй книзі «На бойових рубежах» згадує полковник Р. Уманський: «… на командному пункті Святошин справжній рай. Глибоко в підземеллі все залито електричним світлом, тепло, м’які шкіряні крісла, дивани та великі письмові столи, оббиті чорним дерматином, є навіть чорнильні прилади, попільнички». Нечувана розкіш, як для того часу!
Командний пункт унікальний за своєю конструкцією. Він був розташований у глибині території, сидів на вузлах залізниць та шосейних доріг, біля нього розташовувався аеродром. Його було прикрито довготривалими вогневими точками Київського укріпленого району. У всякому разі, ті, хто ухвалював рішення про будівництво цього КП, виходили з того, що територія, на якій він був розташований, ніколи не буде захоплена ворогом, що лінія фронту після початку війни буде відсунута на сотні кілометрів.
З аналізу архівних даних можна дійти невтішного висновку, що КП у Святошино планувалося використовувати як своєрідний філіал Генштабу. Адже подібний масштаб і комфорт навряд чи призначались для командування військового округу. Тим більше, пізніше підземний командний пункт Київського військового округу (який потім стане Південно-Західним фронтом) будувався у Тернополі.
Тому, скоріш за все, на цьому КП передабачалось розміщувати куди більше і вище начальство. Дехто каже навіть про Сталіна, але навряд що це правда. А от тодішній начальник Генштабу і майбутній маршал Жуков, мабуть, і мав би тут перебувати під час походу на Захід. Але сталось не так як гадалось.
З початком війни з Німеччиною тут розмістився штаб Південно-Західного фронту. На комадному пункті офіцери та старші начальники, зокрема і командуючий фронтом Кирпонос почували себе цілком в безпеці, хоча район КП неодноразово бомбили. Але завдяки розміщенню глибоко під землею загрози не було. Так тривало аж до часу вимушеного залишення всього Києва. За розпорядженням командування, командний пункт мали підірвати.
Однак як і розпорядження про підрив укріплених точок КиУРу, цей наказ виконано не було через неможливість це зробити. Не було ні вибухівки, ні людей, ні часу. Так само сталось і з величезним командним пунктом. Після захоплення Києва німці оглянули бункер.
По ітогам обстеження німці включили опис бункера у загальний документ про укріплені споруди в районі Києва. Зокрема, вони вказали що бункер мав дві шахти входу, одна була оснащена ліфтом, інша – тільки сходами. Друга по факту була аварійним виходом з бункера. Також німці виявили в бункері спеціальну станцію, яка мала відкачувати воду з бункера, але на той час вона вже не працювала. Тому поступово командний пункт почала затоплювати вода через пливун.
За призначенням окупанти бункером так і не користувались. На момент деокупації Києва у 1943 році весь підземний комплекс було вже повністю затоплено водою. До питання відкачки води повернулись вже після війни. Але і тоді зробити це повністю не вдалося, адже було вже надто пізно. Зрештою, вирішено було про підземний комплекс забути.
А ті виходи з нього, які були на поверхні, міцно забетонували та звели на їх місці школу, яка зараз носить №140. Школа стоїть буквально на бункері, а пам’ятний знак, який нагадує що в цьому районі знаходився командний пункт, знаходиться трохи не в тому місці, де мав би бути (але враховуючи радянську секретність, воно і не дарма). Тож дослідити командний пункт навряд чи колись буде можливо, через те що він давно повністю під водою. Невідомо, чи збереглось там все внутрішнє оснащення, але скоріш за все його вивезли німці ще під час окупації Києва. Як би там не було, можливо, колись цей бункер все ж відкриє свої таємниці. Але це точно буде не скоро.
Нагадуємо, що новини без цензури публікуємо в Телеграм 
, підпишись зараз, щоб не пропустити важливе!
