Незважаючи на зовнішню схожість з відомим актором Жан-Полем Бельмондо, на жаль, українець Валерій Марченко не перейняв його долі. Французу дісталася забезпечена спокійна старість в оточенні онуків, а його двійнику — радянські табори та заслання, що фактично прирекли чоловіка на смерть.
Народився Валерій Марченко 16 вересня 1947 року в місті Київ в освіченій родині. Відомий письменник Юрій Хорунжий називав його київським інтелігентом у третьому коліні, адже мати майбутнього дисидента була педагогом, а дід — Михайло Марченко був відомим істориком, першим ректором Львівського університету.
До речі, у 25-річному віці саме дідове та мамине дівоче прізвище і візьме собі, знаний до 1972 року як Валерій Умрилов, хлопець. Каталізатором подібного рішення, скоріш за все, стане вже достатньо загострене на той момент почуття справедливості та солідарність з матір’ю, яка через непрості стосунки з батьком Валерія, вимушено з ним розлучилася.
Про дитинство та юність хлопця відомо мало, лише сухі хронологічні дані. Знаємо, що після закінчення школи, хлопець вступив на філологічний факультет Київського університету. Одночасно з навчанням в українському вузі стажувався у Бакинському університеті, де вивчав тюркські мови і широко друкувався у місцевій пресі.
З 1970 року працював в редакції газеті «Літературна Україна». Водночас викладав українську мову та літературу в одній із середніх шкіл Києва, займався перекладами. «Кучерявий, у модних светрах і незмінних джинсах. Спортивний, ставний. Злегка іронічний»…,- писала про нього журналістка Надія Романюк.
До речі, Валерій Марченко був подібний на популярну в ті часи зірку французького кінематографу Жана Поля Бельмондо. Дівчатам подобалася дана схожість, тому хлопець завжди був в центрі їх уваги. Сам чоловік із цього приводу лише піджартовував.
Читайте також: Предсказывал войну России с Украиной – Герой Украины Левко Лукьяненко
25 червня 1973 року Валерій Марченко був заарештований співробітниками КДБ. Написані ним есеї: «За параваном ідейності», «Київський діалог» і «Страшний якийсь тягар» в матеріалах справи визначалися антирадянськими та націоналістичними.
Крім них, чоловікові інкримінували «антирадянську агітацію та пропаганду», зокрема і через читання та розповсюдження ним забороненої праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».
Вироком Київського обласного суду від 27 грудня 1973 року за «Наклепницькі вигадки, які ганьблять радянський суспільний лад… за поширення документів націоналістичного змісту, в яких зводиться злісний наклеп на радянську дійсність, національну політику КПРС…», засуджений до 6 років позбавлення волі в колонії суворого режиму і 2-х років заслання.
Потрапивши в ув’язнення Валерій Марченко не зламався духом, навпаки продовжував боротися за правду. За колючим дротом чоловік написав ряд публіцистичних нарисів, в яких розповідав про справжнє становище в’язнів, висвітлював нестерпні умови їх існування, нелегально відправляв про це заяви, що проривалися у світ та з’являлися у західній пресі.
Перебуваючи в селищі Саралжин у Казахстані, в жовтні 1980-го року почав листуватися із італійкою Сандрою Фапп’яно. Вона була волонтеркою «Міжнародної амністії». Спочатку, як незнайомці, вони обмінюються типовими фразами про погоду, літературу, тварин.
З часом дівчина почала писати заочно знайомому другові більш особистісні речі: «любий», «люблю», «цілую». Валерій ж поводив себе стримано та через своє непросте становище не хотів давати даремних сподівань: «Я не хотів би зробити когось нещасним, бо я таки небезпечний партнер».
Дослідник Вахтанг Кіпіані про листування молодих людей писав так: «Говорили вони і писали один одному англійською. Для обох нерідною. Тому ці листи, на перший погляд, є кострубатими і трохи школярськими. А потім дивуєшся, як просто з нічого виникає картина любові».
Забігаючи наперед, письмове спілкування тривало до повторного арешту Валерія Марченка у 1983-му році. В 2010-му їх листи видано спеціальною книгою під назвою «Валерій і Сандра».
У травні 1981-го року Валерій Марченко вийшов на волю — повернувся з заслання додому, в рідний в Київ. Через переслідування КДБ та своє сфабриковане ув’язнення довго шукав роботу, адже зека, та ще й політичного, ніхто не поспішав приймати до себе в штат.
При першій схвальній спробі влаштувався працювати за мізерну заробітню плату сторожем у дослідне господарство зелених насаджень рослинництва. Згодом почав займатися перекладами та правозахисною діяльністю.
Не покидав надій надламати існуючий тоталітарний лад, прагнув достукатися до влади з заявами проти беззаконння, що панувало в країні. Рішуче виступив проти інструкції Міністерства освіти УРСР «Про посилення вивчення російської мови у школах України». Називав її «найсвіжішим Валуєвським указом».
Разом з тим, через погіршення підірваного у в’язниці здоров’я, потребував невідкладного лікування, проте «найкраща» у світі радянська медицина не поспішала на допомогу. В поміч чоловікові стали активісти «Міжнародної амністії», в тому числі вищезгадана Сандра. Вони намагалися посприяти відправленню чоловіка на лікування закордон.
Але, на жаль, всі запити були даремними. Одного разу у Відділі віз та реєстрації Валерію сказали: «В тюрму вас нужно посадить, а не на Запад выпускать!» Можливо, накликали, бо тюрма, і справді, не забарившись наглянула вдруге.
Читайте також: Відкрив світу очі на Голодомор, передбачив агресію зі сторони Росії: великий «українець» Джеймс Мейс
За «виготовлення та розповсюдження документів, що можуть підірвати й ослабити радянський державний лад» був вдруге заарештований. 13 березня 1983 року Київський міський суд визнав Марченка особливо небезпечним рецидивістом і засудив його до 10 років таборів особливо суворого режиму та 5 років заслання.
Почувши на суді про 10 років неволі, сказав: «Можна було дати і менше, я стільки не проживу». Провівши в ув’язненні менше року, 7 жовтня 1984 року після відмови нирок у тюремній лікарні у Санкт-Петербурзі Валерій Марченко помер. За переказами, віддаючи Богові душу просив наостанок «яблучка».
Згідно з правилами репресивної системи СРСР, тіла померлих в’язнів не віддавали родичам, а ховали їх поблизу місць ув’язнення. Однак наполегливість матері чоловіка і потужний тиск Заходу, зокрема реакція на смерть Марченка Папи Римського Івана Павла ІІ та президента США Рональда Рейгана, призвели до того, що кегебісти віддали тіло.
Після повернення до України, українського дисидента поховали у селі Гатне на Київщині, поруч із могилою діда – відомого українського історика Михайла Івановича Марченка. 1991 року посмертно реабілітовали. У 2006-му нагородили орденом «За мужність» І ступеня.
Нагадуємо, що новини без цензури публікуємо в Телеграм 
, підпишись зараз, щоб не пропустити важливе!
[…] 209 членів та передплачувало українські газети: київську «Раду» та львівське […]