Влітку 1811 року в Києві сталася одна з найбільш трагічних та найруйнівніших в історії міста пожеж. Тоді вогонь майже повністю знищив найбільшу його частину, — Поділ. Як горіла найнаселеніша частина сучасної столиці, чому в причинах її виникнення звинувачували французів та як пустощі дитини визначили подальше формування міста — далі в матеріалі.
План Подолу 1800 року
Літо 1811 року для Києва було неймовірно спекотним. Суха та бездощова погода зберігалася вже другий місяць, що в свою чергу призвело до засухи. В колодязях зникала вода, посеред Дніпра з’являлися піщані острівці, а заболочені території почали висохати.
Вистачило б лише невеликої іскри, яка відкрила б скриньку Пандори і спричинила б в місті справжню катастрофу. 9 липня, близько 10 ранку, між Житнім ринком і Воскресенською церквою, над однією з будівель виникла невелика димка, яка швидко перетворилася на палаючий пекельний стовп.
Протягом лічених годин пожежа охопила значну частину Подолу. Вогонь «поліз» на дахи будинків розповсюджуючись по ще більшій частині міста.
Читайте також: Пожежники і кримінал торгували водою: як у Києві побудували водогін
Український історик і фольклорист Микола Закревський. Джерело: Суспільне Культура
Жителів Києва охопила страшна паніка. Хтось, незважаючи на вогонь, намагався захаращеними вулицями пробратися до своїх осель та врятувати хоч якесь майно. Інші, жертвуючи якимись матеріальними речами, які були в їх будинках, вважали своїм першочерговим завданням врятувати перш за все самих себе.
Вони поспішали до водойм, сподіваючись поблизу них знайти порятунок. Справжні відчайдухи вирішили допомагати пожежникам в приборканні вогню. Український історик і фольклорист Микола Закревський, який став свідком цих страшних подій писав:
«Здивування охопило жителів, коли вони майже водночас почули з усіх дзвіниць нещасну звістку, і тоді ж побачили страшний вогонь в чотирьох або п’яти протилежних кінцях міста. […] Пожежа поширювалась з такою швидкістю, що за три години Києво-Поділ перетворився на вогненне море. Хто не встиг завчасно врятуватися, бігаючи по тісних вулицях, не міг уже знайти виходу і став жертвою лютої стихії».
Знайшлися й такі представники населення, які незважаючи на масштабне лихо вирішили скористатися загальною панікою та незаконно збагатитися за чужий рахунок.
«До розлюченої стихії незабаром приєдналися жахи грабежу і насильств. Двір наш був наповнений безліччю солдатів і черню в лахмітті», – продовжував Закревський, – «Ці вандали здавалися досить стурбованими: вони відбивали замки у наших комірок, виносили в банках варення і тут же їли, виймаючи руками, а посуд в бійці розбивали; то ж було з напоями – словом, у кілька хвилин комора і льох спорожніли».
Київський військовий губернатор Михайло Милорадович. Джерело: Суспільне Культура
На фоні загального хаосу в місті почали ширитися чутки про таємничих підпалювачів. Швидко розлетілися поговірки, що подільська трагедія — лише початок нещастя і незабаром вогонь охопить й інші райони Києва. Панічні настрої містян були настільки масовими, що місцева влада: губернатор чи його чиновники, не змогли заспокоїти переляканих мешканців.
Навіть введений в місті надзвичайний стан, цілодобове патрулювання військовими та система пропусків не покращили ситуацію — чутки продовжували ширитися з швидкістю світла. Ситуація стала критичною, коли люди нафантазували собі те, що кінцема мета підпалювачів — повне зниження Києва.
Розуміючи, що становище набирає загрозливих масштабів, київський військовий губернатор Михайло Милорадович вирішив сповістити імператора Олександра I про ситуацію, яка вийшла з-під його контролю. Імператор назав ужити всіх можливих заходів для заспокоєння городян і забезпечення безпеки в місті.
За його вказівкою була створена спеціальна слідча комісія, на чолі з спеціальним поліцмейстром, яка зайнялася розслідуванням даної справи.
Створена слідча комісія отримала сотні заяв, в яких люди вказували на можливих винних. Існували обвинувачення щодо євреїв, яких нібито бачили «з віниками на вулицях».
Поляки-шляхтичі, на думку містян, «підозріло ходили» та теж нібито привертали увагу. Один із євреїв повідомив поліцмейстеру, що з розповідей дізнався про «людей великоросійської породи», які мають наповнені порохом трубки.
З часом чутки ставали все більш казковими та обростали новими деталями. Зі спалахами нових пожеж створювалися і нові вигадки, згідно яких палії нібито цілодобово блукають Києвом вичікуючи моменту для нового нападу.
Говорилося, що в банді вже було понад 5000 осіб, що складало восьму частину всього населення Києва того часу. Їм, як стверджувалося, платили 25 рублів на день, що на тодішній час було значною сумою.
Читайте також: Садиба Бахарєва — життя на дачі, квіткові оранжереї та загадкові пожежі в час війни
Наполеон на згарищах москви
На фоні наростаючої напруги між царем Олександром і Наполеоном, окремі представники влади теж почали вірити в навмисні підпали та навіть побачили вбачати в них французькі сліди.
Ад’ютант тодішнього губернатора Києва Михайла Милорадовича Федір Глінка в ситуації, яка склалася в місті, вбачав складну змову, в якій нібито ключовою фігурою був французький намісник у Варшаві — Луї Ніколя Даву. За його версією, саме він відсилав паліїв, що безпосередньо і створювали пожежі.
Цікаво, що французький резидент у Варшаві, Луї Біньон, у листуванні з французькою столицею також повідомляв про серію численних пожеж у містах Правобережжя та Волині і він теж думав, що це підпали. Але за його словами, вони були організовані росіянами, як частина «запальної кампанії», спрямованої на залякування населення в територіях, які колись належали Речі Посполитій.
Очевидно, що в Петербурзі про послання Біньона не знали, тому до версії Глінки віднеслися серйозно. Тоді за наказом вищого керівництва до Києва направили одного з найкращих слідчих імперії — пристава Анічкова. Його завдання полягало в розслідуванні справжніх причини пожежі.
Професіонал швидко відкинув версії про навмисний підпал та спеціально організовані диверсійні групи. В ході допиту жителів будинку, в якому почалася пожежа, що призвела до масштабного лиха, слідчий встановив, що причиною пожежі стала саморобна петарда.
Виготовив її п’ятнадцятирічний син міщинина Антона Авдієвського — Василь, який грався власноруч виготовленими феєрверками. Аж раптом хлопець обпалив собі руки і не маючи сил втримати в руці виріб, кинув його у солому, яка враз спалахнула. Злякавшись, юнак миттєво втік з місця злочину.
Владу подібна версія підпалу не влаштовувала. Вони наказали й надалі шукати вигаданих ними ж наполеонівських паліїв та неодмінно спіймати їх. Зі зрозумілих причин виконати подібну забаганку було неможливо, адже їх просто не існувало.
Поділ, 1900-ті роки.
Матеріальні втрати звичайних жителів міста важко було переоцінити. Загалом вогонь за три дні 9-11 липня знищив близько 2 тисяч будинків, приблизно десяток церков, кілька монастирів.
Михайло Андрійович вирішив допомогти найбіднішому населенню. Для відновлення району після пожежі була створена «Комісія по забудові Києвоподіла». Усім, хто постраждав, надавалася грошова позика на певний період та будівельний матеріал.
Губернатор навіть пропонував видати гроші з міської казни. Однак Комітет міністрів у Санкт-Петербурзі відхилив цю пропозицію. Відповідальність за надання допомоги найбіднішим подолянам була покладена на представників дворянства Київської губернії.
Відбудова Подолу відбувадася за проектом архітекторів А. І. Меленського та Вільяма Гесте. Замість вузеньких вигнутих вуличок були прокладені широкі рівні вулиці, які поділяли територію на прямокутні квартали. Ця геометрична мережа вулиць стала характерною рисою району, який ми бачимо й сьогодні.
Нагадуємо, що новини без цензури публікуємо в Телеграм 
, підпишись зараз, щоб не пропустити важливе!
