Громадянка рф Криніна Ірина Михайлівна, яка родом із красноярська (майже 5 тис км від Києва) першою за весь час російсько-української війни (майже 2 роки) прийняла рішення, зібрала мінімум речей, двох дітей і приїхала в Україну за своїм цивільним чоловіком ковтковим євгенієм юрійовичем, також громадянином рф, який наразі знаходиться в українському полоні. Далі її історія.
“….когда я все осознала, я не смогла оставаться в росии..”.
“Я боюсь возвращаться”.
Криніна Ірина
Громадянин рф ковтков євгеній юрійович отримав повістку на 9-й день мобілізації (29.09.22), а вже на наступний день вранці він з’явився у воєнкомат, звідки його вже не випустили.
07.06.23 він потрапив у полон. Родичів мобілізованого про це не повідомили, його цивільна дружина випадково сама про це дізналась із українських телеграм каналів (12.06.23). Там було відео, яке знімала 3 ошбр (Азов) і в одному з військовополонених Ірина впізнала свого чоловіка.
Ірина погуглила і знайшла контактний номер телефону командира 3 ошбр Андрія Білецького. Їй навіть вдалось додзвонитись і поспілкуватись з ним. Жінка просила у військового про можливість поспілкуватись зі своїм чоловіком, але, на жаль, на той час бригада була переведена вже в інше місце, і командир не зміг допомогти.
Жінка зазначала, що спілкування було люб’язним, і він задав їй декілька питань про те, чому вона відпустила свого чоловіка на війну, і як вона відноситься до цієї війни, яку розв’язав її президент.
Зустріч з полоненим
Після перегляду відео Ірина побігла у військомат, де інформацію про полон “зафіксували”. Далі почались 7 кіл пекла. Близько 4-х тижнів пішло на те, щоб громадянина ковткова є.в. рф визнала військовополоненим. Виявилось, що тільки частина, до якої відноситься російський військовий може визнати його військовополоненим (відправити відповідні документи до міноборони рф) і відео з українських телеграм каналів не є для цього підставою.
Підставою є лише рапорт від командира, який знаходиться на окупованих українських територіях, під юрисдикцією якого знаходиться військовий, який потрапив у полон. У рапорті обов’язково мають бути вказані обставини, при яких військовий був взятий в полон. Також до переліку документів додаються матеріали з допитів його товаришів по службі з інформацією про деталі взяття його в полон українською стороною.
Що цікаво, якщо російський військовий здається в український полон добровільно, він не визнається російською стороною полоненим, його визначають як “п’ятисотого” — дезертира.
Ірина зверталась у безліч офіційних військових інстанцій, щоб євген потрапив до списків на обмін, зокрема у військову прокуратуру красноярська, залишала заявку в червоному хресті, написала звернення до військової прокуратури москви, уповноваженому по правам людини в красноярську, уповноваженому по правам людини у москві, військова поліція, написала лист путіну, депутату із красноярську швидкіну (колишній військовий, до нього звертаються родичі військових, він допомагає з обмінами), у фонд “захисники вітчизни”, де Ірині та мамі євгена запропонували гроші, але вони відмовились.
Загалом, після чотирьох тижнів тортур від російської бюрократичної системи, Ірина написала пост в телеграм-каналі “Не жди меня с Украины”, де попросила товаришів з бригади її цивільного чоловіка, вийти на командний склад їхньої частини і повідомити, що євгена досі не визнано військовополоненим. Менше ніж за добу (09.08.23) його визнали військовополоненим.
Далі Ірина почала чекати на обмін, але ні в серпні, ні в вересні обмінів не було. Вона почала дзвонити в міністерство оборони рф, де їй повідомили, що євген включений в списки на обмін, але коли буде цей самий обмін, вони повідомити не можуть, тому що це секретна інформація.
Дружина одного з товаришів євгена по службі написала на Ірину донос в фсб ніби то вона український шпигун, через те, що Ірина розповідала про українську програму “Хочу жити”, по якій російські військові можуть здатися в полон.
Ірину викликали на допит, який тривав близько 2,5 годин.
Читайте також: СБУ затримала у Києві агента фсб, який хотів вступити до школи «Армії дронів», щоб шпигувати за українськими військовими
Зрозумівши, що від російської сторони Ірина не отримає ні інформації, ні допомоги, вона почала виходити на волонтерів та громадські організації, такі як “очнись” (консультують з юридичних питань), організація “идите лесом”, канал “быть или..” (допомагають з юридичних питань, є звичайні юристи, є військові юристи). Саме завдяки цьому каналу Ірина вийшла на журналіста Дмитра Карпенко, який разом з Володимиром Золкіним знімають інтерв’ю з російськими військовополоненими і викладають на ютуб.
Далі Ірина почала будувати діалог з Дмитром. Вона з відкритих інтернет ресурсів дізналась, що з української сторони є така програма “Вернем матери сына”, Дмитро підтвердив цю інформацію, але також повідомив, що ні одна російська мати за сином ще не приїжджала. І також повідомив, що є ще одна схожа програма “Вернем жене мужа”.
З цього моменту почався діалог та планування поїздки Ірини в Україну. Вона одразу повідомила, що має намір приїхати.
Дмитро передав контакти Ірина в проект “Хочу жити”. Ірині призначили координатора, який вів її з моменту покупки квитків в красноярську, і аж до прильоту в Київ.
Спочатку з Іриною зв’язався координатор, вона дала згоду на поїздку, а потім ще близько 3-х тижнів вона очікувала дозволу на цю поїздку він українських військових.
За ці 3 тижні очікування Ірина спілкувалась з різними юристами і військовими і звичайними, кожен з яких їй казав, що якщо вона виїде з росії, то повернутись вона вже не зможе, тому що євгена почнуть шантажувати, що її можуть шантажувати дітьми, що її можуть посадити, що це небезпечно і т.д.
Після цих жахливих картин, які їй намалювали юристи, вона зрозуміла, що їй потрібно забирати дітей і просити про політичний прихисток в Україні. З цим питанням Ірина звернулась до координатора проекту “Хочу жити” і згодом отримала позитивну відповідь.
Далі Ірина придбала путівку на 7 днів на відпочинок в Туреччині, на кошти, які їй виділили з проекту.
Про те, що Ірина їде в Україну, а не на відпочинок з дітьми не знав ніхто, навіть діти.
З красноярську вони прилетіли в Анталію, а вже на місці, по рекомендації координатора з проекту “Хочу жити” купили квитки до Стамбулу. Оскільки в наявності були квитки лише на нічний рейс, проект організував Ірині і дітям проживання в готелі. Він був недалеко від аеропорту, де родина змогла трохи відпочити, і згодом вони вилетіли в Стамбул.
В столиці Туреччини Ірину з дітьми зустрів посол, відвіз до готелю (він був біля моря і недалеко від посольства). Жінка віддала їхні паспорти, і за 1,5 дні їм зробили візи в Україну.
Далі був переліт до Молдови, а вже з Молдови до України (Київ).
В красноярську Ірина залишила хорошу квартиру на 100 квадратів в престижному районі міста, домашніх тварин, яких роздала в надійні руки, роботу головним бухгалтером в фірмі з непоганою зарплатнею, майже всі свої речі, друзів та знайомих.
Куптій Дарина
Нагадуємо, що новини без цензури публікуємо в Телеграм 
, підпишись зараз, щоб не пропустити важливе!
