Цей гравець був справжньою зіркою запорізького та київського футболу. Сокомандники недарма звали його «Серєбро», адже це було не просто скорочення прізвища, а і найкраща рекомендація його якостей як гравця.
Народився Віктор у Запоріжжі у 1940 році. Протягом війни сім’я жила в евакуації. Повернутись до рідного міста вони змогли лише у 1952 році. Коли їхали через Москву, батько купив Віктору справжній футбольний м’яч зі шнурівкою, тож у Запоріжжя він повернувся «козирним».
Ази футбольної майстерності юний запорожець осягав під керівництвом запорізьких тренерів Йосипа Малкіна та Петра Тищенка. У «Металургу» Серебряников дебютував у амплуа лівого крайнього нападника.
У 1958 – 1959 роках ще молодий ще футболіст взяв участь у 35 офіційних матчах запорізької команди, забив у них 8 голів. Саме як гравець «Металурга» Серебряников дебютував у складі юнацької збірної СРСР.
«Металург» був одним із лідерів у класі «Б» союзної першості, запоріжці часто перемагали та непогано заробляли на преміальних. Невдовзі Серебряніков отримав квартиру, куди перевіз свою сім’ю. Але тут прийшла пропозиція із Києва, від якої відмовлятись не можна було. Адже підходив час призову до армії.
В той час столичний ЦСКА так набирав для себе перспективних гравців. Їх призивали в армію, але «служили» вони фактично, граючи за московську команду. Київська пропозиція рятувала від цього, адже їхати до Москви Віктор не хотів. Зрештою, номінально він служив у військах МВС, а грав за «Динамо».
Ситуація на той час в «Динамо» була складною. У сезоні 1959-го команда почала «валитися»: перше коло закінчили на останньому місці – небачений для Києва випадок! Тому вирішено було підсилити команду новими гравцями. Саме тому терміново викликали з Москви нового головного тренера – В’ячеслава Соловйова, а в команду зібрали найкращу молодь з усієї України: Серебрянікова привезли із Запоріжжя, Турянчика та Сабо – із Закарпаття, повернули із Вінниці Трояновського.
Всього новачків зібралося до 15 гравців. Соловйов до «Динамо» тренував юнацьку збірну СРСР, тож добре знав багатьох із них – ось і вирішив взяти курс на омолодження складу.
Спочатку Серебрянікова поставили на вільну позицію лівого крайнього. Вона абсолютно не підходила Віктору, він це розумів і сам. Тому і заявив одного разу Соловйову, що більше грати на цій позиції не буде. Той вилаявся і відправив гравця у дубль на позицію правого інсайда. Зрештою, саме з цієї позиції Віктор зможе повернутись в основу, зарекомендувавши себе.
У 1961 році кияни стають чемпіонами СРСР, обійшовши всі московські клуби. Одним з творців цього свята був і Серебряніков, що не одного разу забивав чудові та потрібні голи у ворота суперників, а також віддаючи гольові передачі. Доречі, щодо клубів зі столиці СРСР. На ігри з московськими командами кияни мали особливу мотивацію. Та й преміальні за перемогу над ними платили більші, ніж за звичайний виграш.
За нового тренера Віктора Маслова Серебряніков зберіг місце в основному складі. Певний час його «фішкою» були удари з штрафних. М’яч летів по чудернацькій дузі і залітав у ворота, не залишаючи шансів голкіперу. Зараз такі удари називають наклбол (після удару м’яч летить прямо, а потім різко пірнає вниз). Сам Віктор не приховував, що підглянув техніку виконання удару в середині 60-х під час турне збірної СРСР Південною Америкою. Цим прийомом часто користувались місцеві футболісти.
Йому стало цікаво. Віктор багато тренував цей удар. Однак виявилось, що у виконанні удар був не так складний, як болісний для зв’язок коліна. Під час кожного удару гравець вимушений був зазнавати фізичного дискомфорту, тому Віктор незабаром припинив його виконувати.
Повернувся до цього лише під кінець кар’єри. У 1969 році він забив більше п’яти м’ячів таким прийомом. Якось Віктор Олександрович Маслов затримав його після тренування і сказав: «Пішли покажеш, як ти це в тебе виходить…» Віктор йому й показав… «Ти дивися, – промовив тренер, – а я думав, що це «дурні» голи!..».
Звичайно, талант Серебряникова був затребуваний і в збірній СРСР. За юнацьку всесоюзну команду він зіграв, будучи ще футболістом «Металурга», який його виховав. У складі головної збірної СРСР півзахисник провів 21 матч, у яких забив 3 голи, і брав участь у двох чемпіонатах світу – 1966 та 1970 років.
Незважаючи на те, що з Віктором в обоймі збірна СРСР досягла кращого результату на ЧС у своїй історії (1966-го колектив Миколи Морозова дійшов до півфіналу), у головній команді країни справи у Серебряникова не завжди йшли гладко. Він сам розповідав про те, що міг собі дозволити симулювати, якщо не хотів виходити на поле. Причина, через яку він зробив так, напевно вас здивує.
Загалом у матчі з французами Віктор вирішив схитрувати, сказав, мовляв, шлунок захворів. Але тренер у перерві (ми програвали 1:2) каже мені: «Виходь давай! Який живіт!» Віктор вийшов. Матч закінчився 3:3, гру вдалося врятувати. Після матчу Морозов пригрозив: «Ще раз прикидатимешся, я тобі так дам — кров піде з носа!» — згадував пізніше гравець.
Після цього випадку Серебряников продовжував отримувати виклики до збірної — і виступав за неї ще протягом 4 років. 1971-го він завершив професійну кар’єру футболіста через травму коліна.
Після завершення кар’єри він рік пропрацював тренером у «Фрунзенці», з яким посів 16-те місце у Другій лізі, а ще спробував себе у напівпрофесійній «Ниві» з Тернополя та кинув тренерську справу.
Повернувшись до Києва, Віктор вибрав досить нетипову професію для колишньої футбольної зірки, влаштувавшись у басейн старшим інструктором. Він прожив довге життя та помер восени 2014-го: екс-футболістові збірної СРСР було 74 роки.
Нагадуємо, що новини без цензури публікуємо в Телеграм 
, підпишись зараз, щоб не пропустити важливе!
