У Радянському Союзі вільний обіг іноземної валюти був категорично заборонений. Її незаконна покупка, продаж, зберігання могли призвести до тривалого ув’язнення та навіть смертної кари. Однак для високопосадовців, зокрема іноземних дипломатів чи туристів, які з середини 50-х років почали приїжджати до СРСР, що починав скидати з себе залізну завісу, існували деякі виключення.
Разом з тим, окрім в’їжджаючих до Союзу іноземців, з країни почали і виїжджати спеціалісти — зокрема, військові, моряки, перекладачі, які працевлаштовувалися закордоном. Зрозуміло, що там вони накопичували зароблену валюту, поверталися з нею додому та ще й в додаток до неї привозили багаж, заповнений імпортними товарами, яких на батьківщині знайти було важко.
Це ставало загрозою для економіки країни та її виробництва, оскільки радянські товари не могли конкурувати за якістю з західною продукцією, тому важливо було запобігти масовим покупкам закордоном і подальшій торгівлі цими товарами всередині країни, тобто фарцовці. Щоб зупинити подібного роду спекуляції, уряд країни задумався над шляхами вирішення можливої проблеми.
У 1958 році, згідно з ухваленим рішенням, всі громадяни, які працювали за кордоном, з метою контролю та централізації доходів, повинні були переводити свої зарплатні (не зважаючи на частину валюти, що видавалася для поточних витрат за кордоном) на спеціальні валютні рахунки в банки для зовнішньої торгівлі та використовувати їх лише після повернення додому у формі спеціальних чеків.
Видані чеки не мали готівкового еквівалента та на вітчизняний рубль не обмінювалися. Вони могли бути використані лише для низки оплат комунального характеру, зокрема, за житловий або гаражний кооператив або їх можна було отоварити в спеціально створеній радянським керівництвом мережі фірмових роздрібних магазинів.
Крамниці двох видів (валютні — для високопоставлених осіб, яким дозволялося мати іноземну валюту в СРСР та чекові — здебільшого, для радянських спеціалістів, які працювали закордоном) значною мірою відрізнялися від звичайних торгових точок та були частиною державної стратегії Радянського Союзу щодо збільшення надходження у скарбницю держави іноземної валюти.
До речі, варто зазначити, що так звані «замінники валюти» поділилися на види та випускалися лише у вигляді банкнот (монет не було, паперовими були навіть копійки). Чеки з синьою смугою – найнепривабливіші – належали тим, хто мав право на валюту соціалістичних країн. За них можна було придбати не всі товари, наявні в спеціалізованих магазинах.
Другий тип сертифікату з жовтою смугою – їх давали тим, хто працював у державах, що розвиваються, в країнах Африки або, наприклад, в Індії. За них можна було купити більший асортимент товарів. Повна доступність усієї продукції була у тих, хто мав право на вільно конвертовану валюту, тобто західну – їм належали безсмугові чеки.
За наявною інформацією, такі чеки видавалися співробітникам радянської розвідки, не залежно від того, в якій країні вони працювали. І, нарешті, останній вид замінника валюти називався чеками серії «Д» — вони належали дипломатам. В 1976 році всі сертифікати (крім чеків серії «Д») були уніфіковані та з’явилися чеки єдиного зразка.
Читайте також: Как устроен Биткоин: природа и отличия самой популярной криптовалюты
У валютних крамницях був значно кращий асортимент, ніж у звичайних гастрономах або магазинах. Там продавали іноземні товари, більш якісні продукти та дефіцитні речі. Зокрема, у відділі національних та радяських сувенірів, можна було придбати матрьошки, ляльки-мотанки, вироби з дерева, хустки, вишиті рушники тощо.
У продовольчих відділах можна було купити спиртні напої, причому як радянські (шампанське, горілку, настоянки тощо), так і «заморські» (різнокольорові лікери, шотландське віскі, ром і т.д), а також оригінальні американські сигарети, ікру, морепродукти, м’ясні консерви, сири, шоколад, каву, спеції та прянощі, жувальні гумки тощо.
Разом з тим, в магазинах реалізовувалилися також одяг і взуття. В наявності були розкішні італійські чобітки і черевики, французькі туфлі, японські жіночі светри, фінські шерстяні жіночі костюми, норкові шуби, шапки та багато чого іншого. З цього відділу найпопулярнішим імпортним товаром серед радянських громадян, звичайно ж, були джинси.
Окрім цього, в крамницях продавалися парфуми (включно з «Шанель»), ювелірка, меблі, посуд, килими, дитячі іграшки, конструктори, техніка, зокрема, німецькі пральні машини з боковою заправкою, посудомийні машини, японські телевізори, магнітофони, холодильники, кавоварки та навіть автомобілі — “Волга” чи “Жигулі”.
Але разом з тим, незважаючи на наяність дефіцитних та якісних товарів, ціни на продукцію в радянських магазинах були в рази вищими, ніж у закордонних крамницях. Так, у 1961 році вовняна кофта в США, за даними Мінторгівлі РРФСР коштувала 8 доларів, а у вітчизняних спеціалізованих крамницях — близько 18. Кілограм плиткового шоколаду в США коштував 1,5 долара, а в радянській торговій точці — 15 доларів.
У Києві працювало декілька подібного роду спеціалізованих магазинів. Зокрема, чековий ювелірний на розі Хрещатику та бульвару Тараса Шевченка, чековий на Сирці, валютний на бульварі Лесі Українки тощо. До речі, назви магазинів в кожній республіці були різними і переважно були пов’язані з деревами, що символізують республіку.
Для Української РСР це «Каштан», для Азербайджану «Чинар», а для Латвії «Дзинтарс» (янтар). Однак, наприклад, у Вірменії магазини називалися «Ахавні» — на честь голуба, а в Грузинській РСР — «Цицинатела», що в перекладі означає світлячок. У портових містах, зокрема в Естонії, функціонували окремі крамниці з назвою «Альбатрос» і призначалися вони лише для моряків.
До речі, за початковою концепцією так і передбачалось, що чеки будуть доступні лише для окремих категорій людей і за цим буде здійснюватися суворий контроль. Зокрема, при вході в магазин, за різними даними, в перший час дійсно стояла серйозна охорона, яка вміло оцінювала платоспроможність покупця. Якщо, на їх думку, людина була небагатою, всередину її не пропускали.
Проте, згодом за спогадами покупців, перевірка стала формальною, а продавці і зовсім не питали про походження чеків. Згодом «внутрішні гроші» навіть перетворились на доволі ходову паралельну валюту, яку звичайні мешканці на чорному ринку почали обмінювати на радянські рублі, свідомо йдучи на махінації аби теж купувати ексклюзивні речі в так званих закритих магазинах.
Читайте також: Торт, котлета і каштани: топ-5 символів Києва
Мережа спеціалізованих магазинів проіснувала до того періоду, допоки Михайлом Горбачовим в ході одного з процесів «Перебудови» та політики «Голосності», не були оголошені кампанії «за соціальну справедливість» та «боротьбу з привілеями». У січні 1988 року було заявлено про ліквідацію торгівлі за чеками і приблизно тоді ж влада скасувала табу на купівлю-продаж валюти.
Після цього існування спеціалізованих крамниць у системі радянської торгівлі втратило сенс, оскільки доступ до іноземних товарів став можливим через звичайні магазини. У 1990-х роках вони поступово реорганізувалися або ж взагалі закрилися, залишаючись в пам’яті переважної більшості громадян СРСР символами дефіциту та обмеженого доступу до іноземних товарів.
Вони стали відображенням соціальної нерівність та чисельних обмежень, з якими стикалися громадяни Раднського Союзу у повсякденному житті. Сьогодні на місці інвалютних та чекових торгових точок розташовуються сучасні торгові центри, аптеки, ресторани та інші комерційні заклади.
Нагадуємо, що новини без цензури публікуємо в Телеграм 
, підпишись зараз, щоб не пропустити важливе!
