Що відчували британці під час Другої світової та чи схожі їх настрої на відчуття українців під час обстрілів (з щоденників Дж. Орвелла)

«Сьогодні вночі, близько 3, повітряна тривога. Встав, подивився на годинник, відчув, що ні на що не здатний, і одразу знову заснув»…  Знайомі слова? Ви теж часто вночі ігноруєте сигнал, який сповіщає вас про повітряну небезпеку?

А якщо я скажу, що це не ваші думки, а спогади британця Орвелла, які датуються часами Другої світової війни. Здається, що майже за 80 років ставлення людини до життя під обстрілами абсолютно не змінилося.

«Хто веде цей автобус, леді, я чи ви?»

25.6.40
«Минулої ночі близько першої повітряна тривога. Ми піднялися й одягнулися, але в укриття не пішли. Так всі роблять, тобто піднімаються, а потім просто стоять, базікають, що виглядає дуже безглуздо. Але здається природним прокинутися, коли чуєш сирену, а потім соромно йти до сховища, якщо немає пострілів чи інших причин для занепокоєння».

27.6.40
«Схоже, напередодні вночі, під час повітряної тривоги, багатьох людей розбудив сигнал відбою, вони прийняли його за попереджувальний сигнал, вирушили до укриття і залишалися там до ранку, чекаючи на відбій. І це після десяти місяців війни та бог знає скількох роз’яснень щодо сигналів про повітряний наліт».

23.8.40
«Сьогодні вночі, близько 3, повітряна тривога. Встав, подивився на годинник, відчув, що ні на що не здатний, і одразу знову заснув. Той факт, що зараз повітряна тривога звучить всюди на великій території, коли німецькі літаки діють лише в одній її частині.

Це призводить не тільки до того, що люди без необхідності прокидаються або відриваються від роботи, але до того, що у багатьох складається враження, ніби повітряна тривога завжди буде хибною, а це, вочевидь, небезпечно».

29.8.40
«За останні 3 ночі сигнал повітряної тривоги звучав сумарно 16–18 годин… Вперше за 20 років почув, як водій автобуса виходить із себе та грубить пасажирам. Напр., минулої ночі голос із темряви: «Хто веде цей автобус, леді, я чи ви?»»

Читайте також: Світломаскування, життя у метро, дефіцит палива: як британці переживали Другу світову війну

«Звуки вибухів нормальний фон для сну або розмови»

31.8.1940
«Сигнали повітряної тривоги неабияк всім набридли. Стрімко поширюється думка, що потрібно просто не зважати на нальоти, окрім тих, про які відомо, що вони масштабні й відбуваються у твоєму районі. Щонайменше половина тих, хто прогулюється в Ріджентс-парку, на мій погляд, не звертає уваги на сигнал тривоги».

7.9.40
«Повітряні тривоги тепер такі часті й такі тривалі, що зазвичай люди забувають, включена на даний момент тривога чи вже пролунав сигнал відбою. Шум бомб і вогонь зеніток, якщо він не дуже близько (що, ймовірно, означає в радіусі двох миль), тепер сприймаються як нормальний фон для сну або розмови».

10.9.40
«Не можу багато писати про безумства останніх кількох днів. Не стільки турбують власне бомбардування, як дезорганізація транспорту, часті проблеми з телефоном, закриття магазинів, як тільки починається наліт тощо. У поєднанні з необхідністю продовжувати свою звичайну роботу, вони втомлюють і перетворюють життя на постійну гонку за втраченим часом».

21.9.40
«Загалом великі райони Лондона майже впорядку, і вдень усі цілком щасливі і начебто зовсім не думають про наближення ночі, як тварини, які не здатні передбачати майбутнє, поки вони мають їжу та місце під сонцем».

«Бомби падали, як манна небесна»

16.11.40
«Ніколи не думав, що звикну до звуків вибухів, але так воно вийшло».

29.12.40
«З газетного повідомлення про наліт (без іронії): «Бомби падали, як манна небесна»».

7.2.41
«Люди лише нещодавно почали замислюватися: боремося ми проти наці чи проти німецького народу. Усі, чию думку можна поважати, виступають проти того, щоб взагалі надавати війні будь-яке значення («Наше завдання – побити бошей, це єдина мета війни, про яку варто говорити»)».

«З таким самим успіхом ця позиція може у результаті перетворитися на офіційну політику. Памфлет Вансіттарта «Ненавидіти Німеччину», за чутками, розходиться як гарячі пиріжки».

1.3.41
«Б., які приїхали до Лондона всього кілька тижнів тому і не застали бліц, кажуть, що, на їх погляд, лондонці сильно змінилися, всі дуже істеричні, говорять набагато голосніше і т. д.

Якщо це дійсно так, то це відбувається поступово і цього не помічаєш, перебуваючи всередині ситуації, так само як не помічаєш, наскільки виросла дитина. Єдина зміна, яку я точно помітив відколи почалися нальоти: люди набагато охочіше розмовляють на вулицях з незнайомцями»…

Читайте також: Революція червоної помади — як жінки протестували проти гітлерівської Німеччини

«Я ні на мить не заплющував очі»

15.4.41
«Минулого вечора пішов у паб послухати 9-годинні новини і, спізнившись на кілька хвилин, запитав господиню, які були новини. «О, ми ніколи їх не вмикаємо. Ніхто їх не слухає, розумієте. А у тій залі грало піаніно, і вони не хотіли зупинятися заради новин».

Це в той момент, коли Суецький канал у смертельній небезпеці. Щоразу відчуваєш, ніби б’єшся об непроникну стіну дурості. Але, звісно, часом дурість могла послужити хорошу службу. Будь-яка європейська нація, опинившись на нашому місці, давно б уже благала про мир».

17.4.41
«Зенітки продовжували гуркотіти майже всю ніч. Сьогодні не можу знайти жодної людини, яка б сказала, що спала минулої ночі, і Ейлін говорить те саме. Звичайна формула: «Я ні на мить не заплющував очі». Гадаю, все це дурниці. Звичайно, в такому гуркоті важко заснути, але Ейлін і я, напевно, проспали півночі.

20.6.41
«Всі ми останніми днями перебуваємо в напіврозплавленому стані. Мене осяяло: одне з невеликих благ війни в тому, що вона відучила газети від ідіотської звички перетворювати на першочергові новини вчорашню погоду».

28.8.41
«Нині до перемоги ще далеко. На нас чекає довга, страшна, вимотуюча війна, і всі будуть ще біднішими. Як я й передбачив, починається новий етап, квазіреволюційний період, початком якого був Дюнкерк, завершився».

Це останній запис у першому оруеллівському щоденнику воєнного часу (28 травня 1940 – 28 серпня 1941). Далі перерва до 14 березня 1942 року.