Пожежники і кримінал торгували водою: як у Києві побудували водогін

15:25  |  27.02.2021
Водопровод

Жителі Києва здавна брали воду з місцевих річок — Либеді, Почайни, Глибочиці, Киянки, Хрещатицького потоку і з десятків інших джерел, але води все одно на всіх не вистачало.

Вода коштувала дорого, і торгували нею навіть кримінальні елементи і пожежники, через що під час гасіння вогню пожежні бочки іноді виявлялися порожніми. Така ситуація тривала доти, аж поки у місті не побудували водогін. 

Воду з Межигір’я продавали, як напій 

Водовоз

Археологи знаходять у Києві дерев’яні жолоби на дерев’яних рогачах, які за часів Київської Русі слугували першими водопроводами. Такі водогони діяли на деяких старих подвір’ях на схилах гір над Подолом і Куренівкою аж до 70-х років минулого століття.

Унікальну знахідку зробили археологи під час розкопок на Подолі в 1984-1985 роках. На глибині більше двох метрів вони знайшли залишок водогону у вигляді 45-сантиметрової дерев’яної труби, з якої і далі текла вода. Знали тодішні майстри, де саме треба прокладати водогони, щоб використати природні водотоки.

Перший локальний міський самопливний водогін збудував у Києві архитектор Іван Григорович-Барський в 1749 році. З джерел з-під Замкової гори вода по  дерев’яних трубах текла до колодязів поблизу магістрату на Контрактовій площі. Там вона поступала у два фонтани Фролівського монастиря і до одного фонтана Братського монастиря, які, на жаль, донині не збереглися. А ще ця вода насичувала фонтан «Феліціал», який працює донині і зараз називається «Самсон і лев».

До середини ХІХ воду в Києві переважно брали з природних джерел, а потім водовози розвозили її бочками по місту. В 1818 році в Києві було лише 54 колодязі та один фонтан «Самсон» на Подолі. Печерськом блукали сотні безробітних, і ті хто не мав чим жити, наймалися водоносами. Воду возили до казарм, установ і багатих садиб. На вулицях нею торгували так само, як квасом і пиріжками.

Оскільки  дніпровська вода була дорогою, то до торгівлі нею підключалися кримінальні елементи. Найбільшими серед них вважалися пожежники. У «Киевских губернских ведомостях» зафіксовано кілька гучних скандалів, коли ставалися великі пожежі, а пожежних бочок не було, або вони виявлялися порожніми. Для київської еліти воду возили з Бусового джерела і джерела у Межигірському монастирі. Воду з останнього продавали як напій, і коштувала вона значно дорожче за «бусловську».

Кияни також копали багато криниць. На Подолі такі криниці здавна викопували в кожній садибі. Будинки були деревяні, і якщо, не дай Бог, станеться пожежа, лише криниця могла врятувати хату. На корумпованих пожежників надії було мало.

Читайте також: История киевского водопровода: деревянные трубы, пиявки и первые цены на воду

175 000 літрів води щоденно

Водопровод

В другій половині ХІХ століття У Києві робляться перші спроби створити систему централізованого механічного водопостачання. В 1857 року водогін проклали до будинку Київського Володимирського Кадетского корпусу, нині це Міністерство оборони України.  Для цього на річці Либідь зробили загату і за допомогою помп воду наливали в баки на горищі корпусу. А на Печерську обладнали фортечний водогін, який постачав дніпровську воду до арсеналу, військового відомства, водозбірних басейнів і деяких приватних садиб.

Київ розбудовувався, його населення збільшувалося, часто виникали пожежі і часто люди хворіли на шлункові інфекції. Через брудну воду починалися цілі епідемії. Влада розуміла, що без централізованого постачання очищеної води не обійтися. І 9 липня 1870 року Київська міська управа уклала з інженер-полковником Адмандом Струве договір-концесію строком на 50 років. Струве мав побудувати водогін, який забезпечить Київ  очищеною фільтрованою дніпровською водою як для громадського, так і приватного користування. Міський водогін мав задовольняти щоденну потребу не менш ніж у 175000 відер води.

Струве виконав замовлення. 1 березня 1872 року дніпровська вода вже пішла до будинків на Хрещатику. У центрі та на околицях з’явились вуличні водопостачальні крани замість старих фонтанів, але за воду треба було платити. Тарифи на воду міська влада встановила диференційовані. За воду з водопроводу треба було платити по 22,5 копійки за 100 відер. А от водовози мали інший тариф: бочка ємністю в 20-25 відер обходилася в суму від 1 рубля до 1 рубля 25 копійок, а бочка ємністю в 40-50 відер — від 4,5 рублів до 5 рублів. Водночас місту надавалося право викупу водогону через 25 років.

В результаті діяльності Струве в Киеєві побудували водоприймальні колодязі, куди були опущені всмоктуючі труби, по яких підводилась вода до насосів, що містилися в нижній машинній станції. Звідти вода подавалася на піщані фільтри, відводилась трубами в тонелях до верхньої машинної станції на схилі гори між Володимирським узвозом і Набережним шосе, а потім насосами — у вуличну мережу та водонапірні башти, що були розташовані — одна в Царському саду (тепер Міський сад), друга — Михайлівська — на Володимирській гірці (обидві не збереглися).

Башта в царському саду забезпечувала водою «другий район» міста. Це була чотириярусна восьмигранна призма з прибудованим до однієї з граней сходовим блоком, вхід до якого зробили з другого ярусу й оформили балюстрадою з декоративними тумбами. З блока були виходи на всі поверхи, а завершувався він гострим шпичастим дахом. З протилежного боку прибудували дерев’яний тамбур з виходами на першому поверсі та підвал. На третьому ярусу встановили залізний резервуар для води місткістю 35 тисяч відер. Четвертий ярус був призначений для нагляду за резервуаром.

1 липня 1875 року правління Київського товариства водопостачання звернулося до міської управи  з проханням дозволити замінити земельну ділянку для будівництва водонапірної вежі в іншому місті. З огляду на зростання обсягів споживання води в Старому місті й Двірцевій частині пропонувалося спорудити в Царському саду нову вежу поряд із збудованою раніше. Дозвіл видали 9 липня 1875 року. У зв’язку з цим київський брандмайор прохав передбачити при ній спорудження «пожежної каланчі з будкою і штирем для підіймання пожежних куль та приміщення для чотирьох пожежних служителів».

Вартість каланчі становила 2800, а приміщення для команди – 1500 крб. У резолюції управи від 30 грудня 1875 року зазначалося: «Будівництво мурованої вежі Товариству Київського водопостачання на землі, наданій йому в Царському саду, а також будівництво при ній каланчі дозволено з тим, щоб це будівництво було виконано згідно з планом, проектом і встановленими правилами».

Архітектура цієї, вцілілої до сьогодні вежі, хоча й ідентична планом і розмірами з першою, проте деталями трохи відрізняється від неї. Прибудована дерев’яна пожежна каланча не збереглася.

1885 року весь міський водогін перейшов під опіку Київського товариства водопостачання. Між ним і Київським міським громадським управлінням була укладена перша додаткова угода, за якою товариство повинно було збудувати новий фільтр у місцевості, що називалася «Палестиною», на Олександрівському (нині — Володимирському) узвозі і прокласти водогінну магістраль по Великій Васильківській вулиці.

Будівництво київського водогону ускладнювалося тим, що міська територія була неоднорідна. Адже приблизно дві третини міста лежать на пагорбах. Внизу — Поділ, який лише на два-три метри підноситься над Дніпром. Перепад висот між Подолом і верхнім Києвом досягав приблизно 100 метрів  Це створювало технічні труднощі для водопостачання. Тому для різних районів доводилося прокладати окремі, незалежні один від одного водогони.

Спочатку було три такі райони: перший – Поділ (вода надходила з так званого Палестинського фільтра —  резервуар на Олександрівському (Володимирському) узвозі. Другий — Хрещатик з нижніми частинами прилеглих до нього вулиць, куди входили Бібіковський бульвар (Тараса Шевченка), вокзал, Кадетський корпус (сюди воду постачали з окремого підземного резервуар в Царському саду). Третій – Липки, Печерськ, старе місто, Лук’янівка, армійський табір на Сирці, Кирилівський монастир (вони забезпечувалися водою з трьох водонапірних веж: знесеної у 1930-х роках Михайлівської (вул иця Трьохсвятительська) і двох у Царському саду.

Читайте також: Эпидемия холеры, “золотари” и вода с головастиками: история канализации Киева

У 1895 році довжина водогінної мережі Києва сягнула 67 верств. За добу подавалося до 500 тисяч відер води, приблизно по два відра на мешканця. Потужність водогіну перестала задовольняти потреби. Фільтри були недостатні й перенавантажені, тиск води в багатьох точках вуличної мережі став нижчим за нормальний. Назріла потреба переобладнання і розширення водогону.

Київське товариство водопостачання планувало зростання добової подачі води втричі, до півтора мільйона відер. В 1896 році біля старого машинного корпусу на Набережному шосе було споруджено новий корпус, з обладнанням американської компанії «Блек».

Помпи нової системи призначалися для обслуговування 18-дюймової напірної магістралі. Її проклали наступного року вздовж Набережного шосе до пам’ятника на честь повернення Магдебурзького права й далі – до підземного резервуара Царського саду. Тодішня модернізація тільки трохи поліпшила забезпечення міста якісною водою.  Тому в 1896 році паралельно впроваджено систему постачання артезіансьої води. До 1909 року в Києві було пробурено 20 артезіанських свердловин.

У 1908-1909 роках у Царському саду до підземного резервуара прибудували контррезервуар місткістю до 110 тисяч відер, з рівнем дна 43,59 сажня на Дніпром. Тоді, у нічний час, споживання води з вуличної мережі спадало до мінімуму і вода з резервуарів Царського саду поповнювала цю мережу, а вдень, коли тиск у мережі збільшувався внаслідок посиленого споживання води, вводився запасний контррезервуар.

Ця система водопостачання Києва діяла до кінця 1930-х років, коли провели повну реконструкцію київського водогону і почав діяти Дніпровський річковий водопровід. Водонапірні вежі втратили свої початкові функції.  Нині такі споруди, зокрема вежа 2 в Міському саду, становлять інтерес з технічного й архітектурного погляду і заслуговують на статус охоронних пам’яток історії інженерного будівництва та архітектури

Від тодішнього київського водогону досі лишилося кілька споруд. Зокрема, на Набережному шосе стоїть підсилена контрфорсами споруда так званої нижньої машинної станції, а на Володимирському узвозі, під схилом гори, знаходиться цегляна будівля водоочисного фільтра, яка зовні нагадує невеликий замок і свого часу була відома як «палестинський фільтр». Раніше деякий час поряд знаходився триповерховий будинок готелю «Палестина», назва якого, пов’язана з тим, що звідси вела стежка до місця хрещення киян –«слов’янської Йордані». З побудовою Дніпровського, а згодом і Деснянського водогону місто знову перейшло на змішане водопостачання — річкове та артезіанське.

Катерина Травень

Нагадуємо, що новини без цензури публікуємо в Телеграм telegram ico, підпишись зараз, щоб не пропустити важливе!

Если вы нашли опечатку на сайте, выделите ее и нажмите Ctrl+Enter

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: