Українська еміграція проходила кількома хвилями, кожна з яких була зумовлена гострими історичними викликами. Спочатку люди покидали країну через бідність і поразку УНР, згодом — через наслідки Другої світової та розпаду СРСР. З 2014-го року, внаслідок російської агресії на сході України, розпочалася п’ята хвиля переселення, яка значно посилилася після повномасштабного вторгнення росіян у 2022-му році.
Перша хвиля української еміграції кінця XIX — початку XX століття була зумовлена низкою соціально-економічних чинників: обезземеленням селян через аграрну перенаселеність, браком робочих місць і високою конкуренцією за обмежені ресурси. Відсутність перспектив для матеріального покращення спонукала українців, особливо з Галичини, Буковини та Закарпаття, шукати кращі умови життя за кордоном.
За дослідженнями, у період з 1899-го по 1901-ий роки зі Східної Галичини виїхало близько 78 тисяч українців. У наступні десять років, з 1901-го по 1911-ий роки, ця кількість збільшилася до 224 тисяч осіб. Основними напрямками еміграції стали Північна Америка — США та Канада, а також Південна Америка, зокрема Бразилія і Аргентина, які теж прийняли значну кількість українських переселенців.
За океаном українці переважно селилися в сільськогосподарських регіонах, де займалися землеробством, облаштуванням господарств і формуванням власних громад, у межах яких, шляхом збереження мови, традицій і звичаїв, підтримувалася їх національна ідентичність та культурна самобутність, а також значно полегшувалася адаптація до нових соціально-економічних умов життя.
Друга хвиля української еміграції, що охопила 1920–1930-ті роки, була спричинена переважно політичними факторами, зокрема поразкою національно-визвольних змагань 1917–1921- го років та встановленням радянської влади. Після ліквідації УНР та ЗУНР розпочалися репресії проти учасників руху та інших верств населення, що змусило багатьох шукати безпечний притулок за кордоном.
Соціальний склад емігрантів включав політичних діячів, військових, науковців, митців та представників духовенства. Основними напрямками переселення були Польща, Чехословаччина, Франція, Німеччина, Австрія, а також США, Канада, Аргентина й Бразилія. У країнах поселення люди не лише знаходили притулок, а й активно брали участь у політичному, науковому та культурному житті діаспори.
Емігранти другої хвилі створювали політичні структури, зокрема уряд УНР в екзилі, засновували культурно-освітні заклади, наукові установи та видавництва. Вони друкували пресу українською мовою, організовували конференції, формували активні громади, які зберігали мову, традиції та національну ідентичність, передаючи ці цінності наступним поколінням і доносячи українське питання до світу.
Читайте також: Топ-5 українських знаменитостей, які не виїхали за кордон під час війни, і чим були корисні вдома
У другій половині 1940-х — 1950-х років Україна пережила третю хвилю еміграції, яку спричинили події, що настали після завершення Другої світової війни. Складна демографічна ситуація, післявоєнна розруха, нестача роботи та ресурсів, політичні репресії, особливо до колишніх військовополонених, яких радянський режим вважав зрадниками, змушували людей шукати безпечне життя за межами своєї держави.
Понад 240 тисяч осіб, серед яких були етнічні українці та представники інших національностей, виїхали до США, Канади, Австралії та деяких західноєвропейських країн у пошуках кращого життя. Це призвело до зниження населення України — наприклад, у 1950 році воно складала лише близько 36,6 мільйона, що було набагато менше, ніж до війни, та суттєвих змін у етнічному складі країни.
Серед емігрантів було багато інтелектуалів, політичних діячів і, як уже зазначалося вище, військових, які, опинившись за кордоном, прагнули зберегти українське культурне життя та нашу національну ідентичність. Загалом, третя хвиля української міграції стала важливим етапом в історії країни, що відображала соціально-економічні та політичні трансформації того періоду.
Наприкінці 1980-х років в Україні почалася четверта хвиля еміграції. Вона виникла на тлі політичних змін у Радянському Союзі. Михайло Горбачов, лідер Союзу Радянських Соціалістичних Республік , запровадив політику гласності та перебудови, внаслідок чого в суспільстві зменшився рівень ідеологічного тиску, послабився контроль над виїздом громадян за кордон та з’явилися нові можливості для еміграції.
Разом з тим, після розпаду Радянського Союзу у 1991 році Україна зіткнулася з серйозними труднощами: економічна нестабільність, гіперінфляція та масове безробіття — змусили багатьох українців шукати роботу й стабільність за межами держави. Разом з цим, зростанню еміграційних настроїв серед населення сприяло погіршення умов у сфері медицини та освіти.
Основними напрямками еміграції стали США, Канада, у якій діяли спеціальні імміграційні програми для українців, та країни Європейського Союзу. Польща, Чехія та Німеччина виявилися особливо привабливими завдяки спрощеним умовам працевлаштування та історичним зв’язкам. Країну залишали чимало кваліфікованих фахівців, що спричинило дефіцит кадрів у важливих секторах економіки.
Четверта еміграційна хвиля мала значний вплив на демографію. Якщо у 1987-му році на постійне місце проживання виїхали 5,4 тис. осіб, то вже в 1990-му цей показник досяг 95 тис. Протягом 1990–2000-х років еміграція лише посилилась, і до 2014-го року за кордон виїхали приблизно 6–7 млн. українців. Часто родини залишалися роз’єднаними, що породжувало нові соціальні виклики й проблеми всередині суспільства.
Читайте також: «Буба Касторський»: життя та еміграція актора Бориса Січкіна
П’ята хвиля еміграції розпочалася у 2014-му році та стала наслідком політичної нестабільності, економічної кризи та війни. Анексія Криму Росією та початок бойових дій на Донбасі стали серйозними чинниками, які змусили багатьох українців залишити свої домівки — як у межах країни, так і за її межами. Цей процес глибоко вплинув на структуру населення та соціальне життя країни.
На фоні військової агресії посилилась економічна нестабільність країни. Падіння рівня життя, безробіття, скорочення робочих місць, невизначеність у майбутньому — змусили тисячі людей шукати безпечніше й стабільніше середовище за кордоном. Реформування економіки та погіршення інвестиційного клімату лише посилили відтік населення.
Переважну частину емігрантів складали молоді люди та фахівці середнього віку. Серед них — велика частка висококваліфікованих працівників, а також студентів, які виїжджали за кордон на навчання. Головним напрямком їх еміграції ставала Польща, Німеччина, Чехія, країни Балтії, а також США та Канада. Вибір країни залежав від професійних можливостей, сімейних зв’язків і рівня підтримки переселенців.
Разом з втратою кваліфікованих працівників, зменшувалися податкові надходження в країну. Бізнес-активність у багатьох регіонах знижувалася, особливо в сільських громадах, де міграція набирала масового характеру через відсутність стабільного заробітку. Також міграція призвела до розриву сімейних зв’язків — виникла проблема «соціального сирітства», коли діти залишилися вдома без батьків.
Водночас за кордоном формувалися нові діаспорні спільноти, які активно використовували цифрові технології для збереження зв’язку з Україною. Українці за кордоном швидко адаптувалися через соціальні мережі та активне громадське життя. У багатьох країнах виникли нові культурні центри, відкривалися українські школи. Також формувалися професійні об’єднання за галузями.
Початок широкомасштабної війни у 2022 році спричинив найбільший міграційний сплеск. Близько 8,2 мільйона українців стали біженцями в Європі. У наступні роки частина з них повернулася, проте значна кількість населення, зокрема через безпекову нестабільність в Україні, і досі залишається поза межами Батьківщини. Процес еміграції триває, і українська спільнота за кордоном продовжує зростати.
Нагадуємо, що новини без цензури публікуємо в Телеграм 
, підпишись зараз, щоб не пропустити важливе!
