Червоний корпус Київського університету — одна з візитівок міста, символ академічної освіти й одвічна мрія випускників шкіл. Університет було закладено царем Миколою I 1834 року з надією закріпити консервативні традиції Російської імперії й підсилити монархію. Натомість цей освітній заклад став джерелом вільнодумства, його студенти були проповідниками революційних ідей, свободи і демократії. Поступово він перетворився на осередок європейської освіти і науки.
З 1939 року університету було присвоєно ім’я Тараса Шевченка — митця, якого той таки цар Микола I так хотів скорити й зламати, але не зміг. За іронією долі пам’ятник поету було встановлено на місці, де раніше височів втілений в камені російський імператор. Так символічно було відновлено історичну справедливість.
Київський університет
Відомо, що спочатку доступ до вищої освіти мали тільки чоловіки. Жінки з’явилися в університетських аудиторіях лише у 1860 році, але невдовзі влада прийняла рішення заборонити представницям прекрасної статі навчатися у виші. У статуті Київського університету 1863 року вже не було передбачено місць для дівчат. Тоді влада Російської імперії дивним чином пов’язала присутність перших студенток в університетських стінах з активізацією антиурядових настроїв, і жіноцтву було відмовлено у праві навчатися.
Лише у 1906 році поріг вишу знову переступили жінки на правах вільних слухачок. А з приходом до влади більшовиків у 1918 році гендерна рівність у доступі до вищої освіти була закріплена остаточно.
З тих пір жінки неодноразово доводили, що не поступаються чоловікам ані розумом, ані талантом, ані працьовитістю. Крім того, вони здатні досягати успіхів у найрізноманітніших сферах суспільного життя. Серед випускниць Київського університету багато неординарних жінок. Долі деяких із них вражають і викликають захоплення.
Читайте також: 5 известных поэтов и писателей, которые родились на Киевщине
Людмила Павліченко
Людмила Павліченко — найвідоміша і найуспішніша жінка-снайпер у світовій воєнній історії. Вона вступила на історичний факультет Київського університету у 1937 році, а коли працювала над дипломною роботою (писала про Богдана Хмельницького) почалася Друга світова світова.
На той момент Людмилі було лише 25 років. Вона одна виховувала сина, бо чоловік залишив родину одразу після його народження, але це не завадило їй піти на фронт добровольцем. Попри те, що молодих дівчат записували переважно в санітарки чи медсестри, Людмила довела, що може бути снайпером. Ще до початку війни вона займалась стрілецьким спортом і демонструвала непогані результати. Так дівчина потрапила в ряди 25-ї дивізії ім.Чапаєва.
“Спочатку я не хотіла вбивати, але коли на моїх очах загинув боєць, зовсім юний хлопчина, зрозуміла, що мене вже ніщо не зупинить” — згадувала про війну Павліченко.
Їй вдалося записати на свій рахунок 309 підтверджених результативних пострілів. Людмила, як кішка, мала гострий зір і чутливі вуха, тримала в пам’яті усі необхідні балістичні таблиці. Нарівні з чоловіками проводила довгі години в очікуванні жертви не зважаючи на дощ, сніг, вітер, нехтуючи при цьому власним здоров’ям. Про неї ходили легенди, а гітлерівці, вражені її хистом, почали називати дівчину “більшовицька Валькірія”.
В 1942 р. Чапаївська стрілецька дивізія загинула під Севастополем, а наша героїня вижила.
Після тяжкого поранення й контузії Людмилу більше не пустили на передову, і вона у складі радянської делегації полетіла до Вашингтону. Молода красива жінка-снайпер так захопила американських журналістів, що вони стали називати її не інакше як “леді Смерть”. Людмила особисто зустрічалась із президентом США Франкліном Рузвельтом і навіть гостювала в Білому Домі на запрошення дружини Рузвельта Елеонори.
У 2015 році на екрани вийшов повнометражний фільм Сергія Мокрицького “Незламна” присвячений дивовижній долі цієї видатної киянки.
Аміна Мохамед
Аміна Чавахир Мохамед Джибріль — проста сомалійська дівчина з багатодітної родини, яка отримавши стипендію, прилетіла в Україну, успішно закінчила навчання на факультеті Міжнародних відносин Київського університету і зробила блискучу кар’єру у себе на батьківщині — в Кенії.
Історія Аміни доводить, що наполегливість і працелюбність допоможуть здолати всі перешкоди, якщо маєш серйозну мету. Велика мусульманська сім’я, де крім дівчини виховувалось ще восьмеро дітей, а батько був звичайним пастухом, навряд чи могла забезпечити Аміні гідне майбутнє. Тож вона вирішила, що її доля залежатиме лише від її власних зусиль і почала сумлінно вчитися.
Аміна Мохамед після закінчення університету в Києві і отримання звання магістра міжнародного права продовжила навчання у найстарішому закладі Європи Оксфордському університеті. Заробивши стипендії від ООН, вона мала змогу вдосконалювати свій фаховий рівень в багатьох організаціях і зрештою у 1985 році повернулась до Кенії.
Спочатку працювала юристом у Міністерстві Закордонних справ, готувала міжнародні договори, брала участь у розробці Конвенції прав дитини Африканського континенту. Пізніше потрапила до Женеви в якості дипломата. З 1997 почала роботу в Раді безпеки ООН.
У 2002 році Мохамед стала першою жінкою-головою Міжнародної організації з міграції. 2013 року Аміну було призначено міністром закордонних справ Кенії. З 2018 року вона працює міністром освіти.
Важливо те, що на якій би посаді не працювала Аміна Мохамед, скрізь демонструє відмінні професійні якості, а у своїй роботі керується принципами честі і справедливості, намагається сприяти розвитку рідної Африки.
Цікаво, що попри величезну завантаженість, ця дивовижна жінка разом з чоловіком виховує шістьох дітей, а у вільний час любить готувати для великої родини.
Читайте також: Известные киевляне: художница Татьяна Яблонская
Ольга Герасим’юк
Саме Київський університет став непоганим стартовим майданчиком для відомої української журналістки Ольги Герасим’юк. Факультет журналістики вона закінчила з відзнакою у 1981 році й майже одразу почала працювати у популярній на той момент газеті «Комсомольское знамя», яку в народі називали просто “коза”. Це видання було одним із перших взірців вільної демократичної преси часів перебудови і вважалося культовим в колах інтелігенції і просунутої молоді.
А далі почався стрімкий кар’єрний ріст. Ольга працювала в інформагенції УНІАН, стажувалася в США, була позаштатним кореспондентом ВВС.
З 1996 року журналістка дебютувала на каналі «1+1» і дуже швидко здобула популярність і всенародну любов. Вона створила декілька авторських проектів, які швидко збирали свою аудиторію і мали шалений успіх. Телепроекти «Проти ночі», «Особливий погляд», «Версії Ольги Герасим’юк», «Хочу і буду», «Іду на ви» розповідали про звичайних людей з незвичайними долями.
Найбільше запам’яталось глядачам ток-шоу «Без табу». Це був перший соціальний проект в історії українського телебачення, який завдяки популярності протримався на екранах цілих 10 років. Авторка ідеї та ведуча зізнається, що це була важка в емоційному плані робота, адже під час підготовки кожної програми неможливо було залишатися байдужим до чужої біди. Разом з тим Ольга Герасим’юк не без гордості стверджує, що її віддані глядачі, що плакали разом з героями ток-шоу, допомагали їм, хто чим міг, уособлюють те громадянське суспільство, яке є запорукою справжньої демократії.
Ольгу нерідко порівнюють з відомою телеведучою Опрою Вінфрі, не лише через популярність, а в першу чергу за непідробну людяність і відвертість. Вона є прикладом для молодих дівчат-журналісток, має безліч відзнак та нагород.
Ольга Герасим’юк двічі була народним депутатом. З 2020 року вона очолює Національну раду з питань телебачення і радіомовлення.
Нещодавно завершила першу автобіографічну книжку «Я повернулася. Люблю».
Поетеса, прозаїк і есеїстка Оксана Забужко також випускниця Київського університету. Вона закінчила філософський факультет і аспірантуру у 1985 році. За часів СРСР встигла захистити кандидатську дисертацію, вступити в ряди КПРС і стати членом Союзу письменників. Викладала курс естетики в Київській консерваторії.
В 90-х письменниця зав’язала з комуністичним минулим, підтримала студентське голодування на Майдані. У 2004 році відкрито виступала на підтримку Віктора Ющенка, у 2014 році активно протестувала проти влади Януковича.
Оксана Забужко вважається найпопулярнішою авторкою в Україні, а у 2006 році потрапила до списку ста найвпливовіших українців.
Знаменитою її зробила книжка “Польові дослідження з українського сексу”. Цей роман став сенсацією для пострадянської української літератури. Відверті сцени та нетрадиційні міркування, феміністичний характер роману викликали жваву дискусію, подекуди обурення, що й спричинило велику популярність письменниці. Зрештою, ця книга стала однією зі ста “найкращих українських літературних творів” за версією Українського ПЕН-клубу.
Оксана Забужко — публічна інтелектуалка, яка постійно з’являється в медіапросторі, має активну громадянську позицію, але ніколи не намагається лізти в політику і навіть відмовилась від пропозиції стати народним депутатом.
Читайте також: Костел святого Миколая: неоготичний шедевр, якому більше 100 років
Цікаво, що письменниця живе за рахунок своїх письменницьких гонорарів. Значна частка її прибутку надходить від книг, що видаються за кордоном.
Катерина Шевчук
Нагадуємо, що новини без цензури публікуємо в Телеграм 
, підпишись зараз, щоб не пропустити важливе!
[…] […]