Період існування Київської Русі можна поділити на «до» і «після» — язичництво та християнство. Життєвий уклад слов’ян поступово трансформувався від варварства до набожності. Разом із ним змінювались і весільні традиції, місце жінки у суспільстві. Дуже повільно, але невпинно слов’янський світ ставав таким, яким ми бачимо його сьогодні.
За часів Київської Русі дівчата та хлопці вступали у шлюб дуже рано. Дівчата в 13-14 років, а хлопці — в 15. Цей вік вважався шлюбним, але одружитись можна було і раніше, в тому випадку, якщо це династичний шлюб, або, якщо дівчина вже була позбавлена невинності.
Слід зазначити, що жінка в тому патріархальному укладі життя ніколи не могла бути рівною своєму чоловікові, до того ж, в Київській Русі практикувалось багатоженство, втім, здебільшого серед панівного класу населення.
Дівчат використовували як речі з ціллю поєднання сімей династичними шлюбами, або з ціллю отримання викупу.
Багато весільних обрядів, які були прийняті в ті часи збереглись в українській культурі і до сьогодні. Розглянемо деякі з них.
Навіть ще до виникнення держави Київська Русь в окремих племенах на українських землях практикувалось “викрадення” нареченої, як спосіб укладання шлюбу. Спочатку це було насильницьке дійство, де дівчина насправді викрадалась, і її привозили в дім чоловіка, якому вона мала стати дружиною. Звісно, її думка нікого не цікавила.
З часом це дійство перейшло в більш прийнятну та менш насильницьку форму, і перетворилось на весільний обряд, де за попередньої домовленості між родичами подружжя, відбувалось “викрадення”.
Викрадали наречену під час гучних свят. Наречений мав, що називається з-під носу в її батька “сперти” дівчину, зажадавши взяти її собі за дружину. Звичайно, такий вчинок мав би потягнути за собою міжплемінний конфлікт, тому, щоб цього уникнути наречений мав сплатити так зване віно, тобто відкуп за наречену.
Схожий на попередній обряд, але різниться трохи іншим становищем нареченої.
В цьому випадку наречений прилюдно повідомляє, що має намір взяти собі за дружину певну дівчину (після цього він не мав права від неї відмовитись, якщо це траплялось, він платив великий штраф і нареченій, і її сім’ї), і якщо ні в кого заперечень немає, якщо всі вимоги виконані, то наречена добровільно йде з дому батька, в дім чоловіка.
Наречений так само платить батьку нареченої викуп, а от наречена отримує від свого батька придане. Та навіть за таких обставин, вона не може розраховувати на рівні права між подружжям, але от відносяться до неї вже не як до речі, а як до дружини, хоча слово чоловіка все ще залишається “законом” в їх сім’ї.
Вимогами до вступу в шлюб в ті часи було досягнення шлюбного віку та відсутність іншого шлюбу, судячи з усього саме у дівчини.
За традиціями Київської Русі дівчина, яка виходить заміж, повинна була ридати навзрид, прощаючись зі своєю молодістю, красою та невинністю, а також, звичайно, зі свободою. Для того, щоб добитись такого ефекту, в дім запрошувались подруги дівчини, та якась жінка, більш поважного віку з приємним голосом, яка знала багато страждальних пісень, і могла змусити наречену “завити”.
В основному всі плакали за певним сценарієм, в тому числі і наречена, але все ж саме в неї він мав бути максимально щирим.
В такому стані вона мала бути від сватання і аж до весілля. Вона постійно повинна була виплакувати сумні пісні під акомпанемент плакальниці — вдома, на вулиці, в гостях, постійно.
І аж в останній день перед весіллям, все ще під сумні співи, наречена з подругами йшли в лазню, де її обмивали, якби обновляючи, стираючи минуле життя, і готуючи до нового.
Після лазні, в батьківському домі, наречену одягали у новий одяг, розплітали косу та обрізали її.
Далі з молебними піснями всі дівчата і плакальниця йшли до батьків вимолювати благословення, і коли вони його давали, в домі нарешті звучала величальна пісня, і наречена вклонялась своїм рідним в ноги — від старших, до молодших.
Після сватання наречений та його друзі збирались разом, щоб напитись та повеселитись, а в ніч перед весіллям хлопець мав один піти в лазню, ні з ким не розмовляти, щоб не зурочити.
З появою християнства в Київській Русі шлюбні звичаї, як і укладання шлюбу, перейшли під протекторат церкви, і почали максимально унормовуватись.
Наприклад, церква активно почала викорінювати обряд “викрадання” нареченої та накладати великих штрафів за це; пропагувала вінчання, вважаючи тільки його справжнім шлюбом, бо без вінчання одруження беззаконне, не благословенне та не чисте; проповідувала сповідь, тим самим залазячи в найінтимніше — особисте життя людей.
З’явившись в Київській Русі християнська церква дуже повільно та не безболісно почала ламати старий язичницький уклад життя слов’ян.
Читайте також: Ко дню Крещения Руси: киевский князь Владимир Святославич
Після появи та закріплення становища християнства в Київській Русі, церква дуже ревно оберігала весільні традиції слов’ян, трансформуючи старі язичницькі — в нові християнські, і все більш жорстко їх унормовувала.
Наприклад, старий обряд “приведення” нареченої в свій дім — став весільною традицією заручин. Тільки тепер наречений ніяк не мав права відмовитись від нареченої, навіть, якщо вона втратила невинність з іншим, він мав взяти її за дружину.
Отже, як бачимо, в давнину церква не вважала, що втрата невинності дівчини, навіть з іншим чоловіком, є підставою для розірвання угоди про заручини. “Врятувати” хлопця в цьому випадку могла лише дитина.
Якщо під час втрати цноти дівчина вагітніла, і згодом народжувала дитину — це було її “кінцем” в очах суспільства та церкви. Її відправляли в так званий “церковний дім” — монастир закритого типу, це було свого роду примусове ув’язнення.
Але якщо ніяких проблем не було і сторони погодили всі питання, то відбувалась церемонія заручин в домі батьків нареченої. Накривався великий стіл, де обов’язковою стравою мав бути сир, який виносила до столу наречена. Батьки обох сторін домовлялись про розмір приданого та визначали дату весілля, і як закріплення угоди, розрізався сир та паляниця, після цього шляху назад не було.
Якщо ж хлопець після заручин передумував одружуватись на дівчині по якимсь причинам, він накликав великий сором і на себе, і на дівчину, і на її батьків, і повинен був сплатити великий штраф, а дівчина втрачала можливість “вийти” з батьківського дому.
Зазвичай, вінчались по обіді, коли у храмі було найбільше скупчення людей.
Давнішня традиція вінчання мало чим відрізняється від теперішньої. Чоловік мав стояти справа, жінка — зліва. Священник давав обом в руки по одній запаленій свічці та три рази проводив кола над їх головами, при цьому промовляючи молитви, потім давав їм обручки, сплітав їх праві руки разом, та казав: “Мир всім”.
Що цікаво, обручки дуже яскраво показували становище чоловіка і жінки в сім’ї. Чоловік отримував золоту каблучку, а жінка — залізну.
Після закінчення церемонії вінчання молодих відбувалось його шумне святкування. Вся юрба з церкви переміщувалась на більші простори, і починалась вакханалія. Зазвичай, священника також запрошували.
Святкування супроводжувалось різними ритуалами з нареченим (роззування і т.д.) і нареченою (посипання хмелем і т.д.), шумними співами і гуляннями, інколи навіть влаштовувались кулачні бої або цілі військові турніри, які нерідко закінчувались смертю їх учасників. Отаких мертвих священники відмовлялись відспівувати та ховати на церковних кладовищах, вважаючи таке дійство варварством.
Продовження за посиланням: Весілля та розлучення, сімейне та інтимне життя слов’ян часів християнської Київської Русі. Частина 2
Куптій Дарина
Нагадуємо, що новини без цензури публікуємо в Телеграм 
, підпишись зараз, щоб не пропустити важливе!
[…] […]
[…] Різдво. Втім, люблять музей просто неба і молодята, які радо організовують тут своє вінчання. Українські […]
Боже Боже. Друзі зо за картинки ви заплатили. Це ж позор. Нашо ви москальські кокошники сюди наплели??? Це ж чужинське і вороже.