До цього часу в суспільстві не стихають дискусії навколо декомунізації. Хтось вважає повалення будь-яких пам’ятників варварством, а хтось – справедливим судом історії. Але головне правило останньої зазначає: все, що існує сьогодні, колись уже траплялося. Сто років тому в Києві були свої «леніни», над якими народні маси вершили свої трибунали.
Перший вирок у березні 1917 винесли колишньому царському прем’єр-міністру Петру Столипіну. Монумент з його постаттю, котрий знаходився у самому центрі міста, демонтували під схвальні вигуки багатотисячного натовпу. З того часу війна пам’ятників стала невід’ємною частиною революційної доби початку ХХ століття.
Восени 1911 року Київ облетіла шокуюча звістка – в Оперному театрі соціаліст-революціонер (за сумісництвом агент царської таємної спецслужби) скоїв замах на прем’єра Російської імперії. Через кілька днів Столипін помер у лікарні. До речі, символічною стала мета приїзду міністра – офіційний візит на честь відкриття пам’ятника імператору Олександру ІІ.
У день поховання Петра Аркадійовича його прихильники розпочали збір коштів на створення монумента. За дуже короткий термін вдалося отримати величезну суму – понад 200 тис. рублів. А Київська міська дума не лише видала дозвіл на встановлення, а навіть посмертно обрала Столипіна почесним громадянином.
Читайте також: Дело Бейлиса: а было ли убийство ритуальным
Місце для пам’ятника обрали таке, щоб кожному киянину та гостю міста відразу ставало зрозуміло як сильно Київ сумує за «великим реформатором» – на Думській площі (сучасному Майдані Незалежності) перед Міською Думою (аналогом сьогоднішньої КМДА).
Чималий розмір зібраного бюджету дозволив виконати бронзове литво монумента аж в Італії. Частина коштів навіть залишилися, їх витратили на допомогу вдовам і сиротам. Заклали пам’ятник 1912 року, а урочисто відкрили у вересні 1913, до другої річниці смерті Столипіна.
Постать діяча, з текстом промови у руці, височіла на гранітному п’єдесталі. Центральний напис промовляв: «Петру Аркадьевичу Столыпину русские люди». А з двох боків під постаментом сиділи алегоричні фігури зажуреної жінки в російському національному вбранні та давньоруського воїна, котрі символізували «скорботу» та «міць» російського народу.
Читайте також: «Добрый мальчик» киевский генерал-губернатор Илларион Васильчиков
Погляди та діяльність Петра Столипіна аж ніяк не можна назвати демократичними. Ще за життя він набув слави шовініста, котрий активно відстоював імперську політику. Тому реакція на появу такого монумента в українських діячів, які величали прем’єра «гнобителем та придушувачем», була вкрай негативною.
А після падіння Російської імперії справжнє ставлення до міністра почали виявляти не лише українці. Наприклад, винахідливі кияни примусили терпіти царського урядовця червону хустку на шиї. Червоні стрічки тоді символізували новий соціалістичний лад у республіці, з ідеями якого так нещадно боролася колишня влада.
Дуже швидко тогочасний Київ перетворився на осередок державотворчих процесів і національного руху. Пам’ятник Столипіну, чия постать уособлювала ненависний царський режим, більше не міг знаходитися в самому центрі міста.
У номері місцевої газети «Последние новости» за 15 березня київські жителі прочитали рішення Комітету об’єднаних громадських організацій знести монумент. «Фигура Столыпина будет снята, пьедестал же памятника будет оставлен,» – звучав вирок. Демонтаж мав проводитися тієї ж ночі, але через технічні обставини роботу до кінця виконати не встигли.
Наступного дня вулиці Києва заполонили десятки тисяч містян, які гучними маніфестаціями та яскравими транспарантами відзначали «Свято Свободи» на честь революції. І коли людський потік наблизився до центральної площі, перед натовпом постала вражаюча сцена – Петра Столипіна «повісили»!
Газета «Киевлянин» за 18 березня так описувала подію: «Фигура Столыпина, сдвинутая с места, угрожала падением. Вследствие этого ее пришлось окружить лесами и обмотать цепями с блоками. Все это создавало впечатление, что фигура как бы повешена».
У цьому ж номері одна з дописувачок, яка раніше жертвувала кошти на пам’ятник, обурювалася: «Зачем омрачили Праздник свободы?… Все мы так радостно шли праздновать свободу, а увидели зрелище насилия… Ведь это вандализм, стыд и позор для культурного народа».
Читайте також: Изгнать призрак коммунизма: столичная декоммунизация
Однак багато киян зовсім не вважали це актом вандалізму. Навпаки, така новина викликала у місті, де ще не скидали жодного пам’ятника, сильний ажіотаж. Наступного ранку на Думській площі зібралося стільки бажаючих побачити «страту» колишнього прем’єра, що кінній міліції ледь вдавалося стримувати натовп.
Врешті над пам’ятником таки влаштували «народний суд». Перед присутніми виступили «адвокати» та «обвинувачувачі» Столипіна, докладно аргументувавши свої позиції. Після закінчення дійства міністру оголосили «вирок» та підвісили на символічній шибениці.
Під захоплені вигуки юрби, колись могутній державний діяч з гуркотом упав на землю. Шалене й оглушливе «Ура!» покотилося над площею, а кияни прорвали кінне оточення та кинулися до поваленої статуї. Майже через сторіччя подібна картина знову відбувалася у Києві під час першого знесення пам’ятника Леніну.
Читайте також: Косиор и Николай I: топ-10 памятников Киева, которые демонтировали
Згодом бронзову фігуру Столипіна переплавили на заводі «Арсенал», де перед цим вона пролежала багато років. Скульптури, які з боків прикрашали п’єдестал, теж потрапили до «Арсеналу». Проте їх спіткала краща доля – були передані до музею в Лаврі, де пізніше безслідно зникли.
А ось постамент протримався ще два роки. У квітні 1918 в уряді УНР почали розглядати постанову щодо ліквідації монументів самодержавства, серед яких зазначалися і «рештки пам’ятника Столипіну проти Думи». Але ідею не встигли втілити в реальність через гетьманський переворот.
Постамент проіснував до повторного захоплення Києва більшовиками у лютому 1919 року. Тоді сліди від монумента знищили остаточно, встановивши на його місці гіпсовий бюст нового героя нової влади. Ним став Карла Маркс.
Автор: Шабранська Вікторія
Нагадуємо, що новини без цензури публікуємо в Телеграм 
, підпишись зараз, щоб не пропустити важливе!
