Олександр Кошиць – видатний композитор, фольклорист, український диригент, який немов оракур, доносив світові про Українську Народну Республіку — повноцінну державу, а не колонію Росії, українську націю, великий український народ, який має надзвичайну славну історію, багаті традиції та неймовірну музичну культуру, яка нічим не гірша від культур інших народів і, можливо, порівняно з ними часто глибша та змістовніша.
Олександр Кошиць народився 12 вересня 1875 року в селі Ромашки Київської області, в сім’ї священика. Коли хлопчику виповнилося два роки, його родина вирішила переїхати в село Тарасівка. Саме там минуло дитинство і юність хлопця.
Олександр Кошиць і хор студентів Київського університету
Середню освіту здобував в Тарасівській школі, а в 1884 році вступив до Богуславського духовного училища. Саме тут і сформувалися світорозуміння юного Олександра, його інтерес до хорової музики та захопленість фольклором. Саме у Богуславі, як згадував пізніше Олександр Антонович, «почав тихенько компонувати».
Одразу ж після закінчення училища Кошиць вступив до Київської духовної семінарії. Вже тоді він записував народні пісні, аранжував їх для хору і пробував виконувати з товаришами-семінаристами.
З 1896 по 1901 роки навчався у Києво-Могилянській академії, де і отримав диплом та вчений ступінь кандидата богослов’я. У 1902 році відправився до Ставрополя, де працював вчителем Духовної жіночої гімназії, а згодом — викладачем історії в Учительськім інституті. Водночас здійснював поїздки по станицях Кубані, збирав і записував козацькі пісні, які згодом опублікував у збірці «500 кубанських народних пісень».
Повернувшись до Києва у 1904 році, вчителював в Учительській семінарії, Другій жіночій та Першій комерційній школах, керував хорами Духовної школи, Школи сліпих, Комерційної школи, хором студентів Університету св. Володимира. З часом перейшов на роботу до Музично-драматичного інституту Миколи Лисенка. Згодом очолив Товариство «Боян», засноване Лисенком. У 1912 році обіймав капельництво в Театрі ім. М. Садовського, а в 1917 — диригентуру Київської Опери.
Читайте также: Чайковский, Рахманинов, Прокофьев: известные композиторы в Харькове
Микола Лисенко з помічниками по хоровій справі. Зліва направо сидять: Арсен Бакалінський, Кирило Стеценко, Микола Лисенко, Яків Гулак-Артемовський; стоять: Олександр Кошиць, Олекса Коваленко, К. Гончар.
У січні 1919 року Глава Директорії Української народної республіки Симон Петлюра запросив до себе Олександра і попросив очолити створення хору-капели. Потрібно було підготувати для неї програму і негайно вирушати в турне за кордон, щоб світ більше дізнався про Україну та її багату культуру.
Під час виступів Республіканської капели у Празі, 1919
Протягом 1919-1920 років, нещодавно створена Капела дала концерти в Австрії, Чехословаччині, Франції, Швейцарії, Бельгії, Голландії, Великій Британії, Німеччині. Преса писала: «Прийшов, побачив, переміг!».
Професор Паризької консерваторії Вонкен після виступу Капели сказав: «Я на старості літ побував у раю…».
Один з голландських критиків найкраще сформулював те, на що так сподівався Петлюра, відправляючи в Європу українського «посла» – Капелу: «Яка ритмічна музика України! Ми чули її цілий вечір і не наслухалися. Які ми бідні, народи Заходу! До України мені було цілком байдуже, але тепер я битимуся скрізь за мистецтво цієї країни!»
Самого ж Кошиця прозвали «великим чарівником української пісні», «генієм української пісні», «диригентом з казковим талантом», «співцем України», «світової слави диригентом» тощо. Всюди лунало: «Viva, Koshitz! Viva, Ukraine!»
Читайте также: «Отец советской песни»: история жизни Исаака Дунаевского
На спорядження Української Республіканської Капели Директорія виділила 1.184.500 карбованців і 1.142.500 франків на подорож до Парижа
Після Чехословаччини, Австрії та Швейцарії восени 1919 року хор приїхав до Парижа. На першому концерті було багато поліції, бо російські емігранти навмисно псували афіші та мали намір освистати капелу. Проте успіх капели був абсолютним.
В паризькій пресі писали: «Наша пані Географіє! Чого ти нас вчила? Ти казала, що Україна — це поля та отари, і не казала, що там є народ з такою душею! Ще ніякий хор, французький чи чужоземний, не дав нам нічого подібного!” «Цей хор переконливо довів, що Україна має античну цивілізацію, пречудовий і багатющий фольклор, що переконливо підтверджує високу культуру раси».
У Німеччині спів хору порівнювали з відчуттями та емоціями від опер Вагнера. Шпальти газет рясніли вигуками: «Ми шануємо наші великі хори, але рівного цьому не маємо». «Ми стоїмо перед чимось чарівним, унікальним і просто надприродним!» «Ніхто не міг уявити, що людські голоси здатні створити таке правдиве відтворення бездоганного оркестру. Складалося враження, що перебуваєш у храмі». Реакція публіки від звучання хору під керівництвом Кошиця була настільки приголомшливою, що деякі з глядачів пробиралися за лаштунки, щоб переконатись, чи немає там «підставного» музичного інструмента.
Зокрема майже одночасно в Берліні і Гаазі виходили рецензії з приблизно такими словами: «Якби справи в Україні йшли так, як це відбувається з концертами О. Кошиця, тоді Україна була б першою державою світу».
Український Національний Хор біля Teatro Coliseo у Буенос-Айресі
Навесні 1921 року хор на чолі з Кошицем вирушив з Гамбурга до Америки пароплавом «Каронія», що ледь не продублював долю «Титаніка», наштовхнувшись на айсберг у північній Атлантиці. Розпочався грандіозний концертний тур по Північній і Південній Америці.
У 1922 році хор Кошиця виступив в американському Карнегі-холі, і саме тоді вперше пролунав «Щедрик» — так починалася американська історія твору Миколи Леонтовича, який і сьогодні звучить на всіх континентах і фактично став різдвяним гімном планети.
З Мексики хор просто не хотіли випускати. Він був вимушений дати в три рази більше концертів, ніж було за планом. Хор О. Кошиця встановив світовий рекорд за кількістю слухачів: 26 грудня 1922 року на концерті у Мехіко-сіті на Пляца де Торос було 32600 осіб. Тодішній президент Мексики Обрегон, вітаючи Кошиця, сказав: «Я вперше пошкодував, що не маю другої руки, щоб аплодувати вам».
Концерти 1921-1924 років – це час фантастичного тріумфу, з одного боку, а з іншого – важких хвилювань Олександра Кошиця через внутрішні колективні проблеми, нефінансування з боку держави, ностальгію, невизначене майбутнє, погіршення здоров’я. В 1924 році хор припинив своє існування.
Читайте также: Гімн Різдва: як український “Щедрик” підкорив світ
Олександр Кошиць серед своїх хористів
В 1924 р. О. Кошиць оселився неподалік Нью-Йорка, однак ніяк не міг звикнути до чужого оточення. Місто він називав «кам’яним мішком» та все сумував за Києвом, Россю і Дніпром.
В 1928 р. Кошиць вкотре звернувся до радянського уряду для отримання дозволу на повернення в Україну, але компартійно-радянська влада вважала його українським буржуазним націоналістом, зрадником і ворогом народу. Кандидатура Кошиця була відхилена і не затверджена. Його ім’я на десятки років було під суворою забороною в Україні. Своїм друзям Беневським він писав: “Єдина моя надія, що тримає мене на землі і дає сили жити, – це бути перед смертю дома, побачити милих друзів, мій дорогий Київ, мою Україну”.
Остаточно втративши надію повернутися на Батьківщину працював в Америці та Канаді. Невтомно записував українські мелодії в емігрантському середовищі, продовжував активну диригентсько-хорову діяльність, продовжував популяризувати українську музику своїми композиціями, аранжировками та грамофонними записами тощо.
Вважається, що за основу для написання арії «Summertime» для опери «Поргі і Бесс», створеної в 1935 році, Гершвін взяв українську колискову пісню «Ой, ходить сон коло вікон», яку він почув у Нью-Йорку у виконанні Українського Національного Хору під керуванням Олександра Кошиця.
З часом здоров’я ставало все слабшим, а жахлива звістка про загибель сина Дмитра під час авіаційних випробувань в 1943 році ще більше його підірвала. Видатний диригент помер 21 вересня 1944 року у Вінніпезі, там же ж був і похований з великими почестями.
Руслана Сторожук
Нагадуємо, що новини без цензури публікуємо в Телеграм 
, підпишись зараз, щоб не пропустити важливе!
[…] […]