Іван Самойлович був розумним та хитрим, намагався всім бути хорошим, особливо догоджав московському царю, але ніколи не забував про власну вигоду. Він запам’ятався першим за довгі роки гетьманом «обох берегів» Дніпра та правив 15 років. Проводив депортацію людей з Правого берега на Лівий, щоб усунути свого політичного противника. Відновив територію Гетьманщини, яка була за часів Богдана Хмельницького, і коли вже майже досяг вершини власної могутності, потерпів болючий крах.
Народився Іван Самойлович в селі Ходорів (це приблизно між Житомиром і Фастовом), тобто на Правобережжі. Однак, його юнацькі роки припали на час, коли на Правобережжі вирували повстання проти Речі Посполитої і гноблення, в тому числі релігійне, тому його родина змушена була перебратись на Лівобережжя.
Іван Самойлович походив із родини священнослужителів, мав гарну на той час освіту — Києво-Могилянська колегія (єдиний на той час університет). Однак, коли прийшов час вирішувати, якою буде майбутня професія, обрав військову кар’єру, чим неабияк здивував родину.
Досить швидко піднявся кар’єрними сходами. Займав високі звання — осавула, судді (в т.ч. генерального судді), полковника, наказного гетьмана при двох гетьманах України-Гетьманщини — Івана Брюховецького та Дем’яна Ігнатовича. Брав участь у змові проти останнього з метою повалення його з гетьманського трону, щоб зайняти його місце.
Як вже було сказано раніше, він прагнув влади та покровительства московського царя, тож його політична лінія була промосковською. Однак, пам’ятаючи яким чином він отримав булаву намагався підтримувати гарні відносини з козацькою знаттю, поки остаточно не буде відчувати себе, як то кажуть, при владі.
Щоб заручитись підтримкою козацької знаті, він реформував старшинський корпус і повернув усіх репресованих Ігнатовичем промосковські налаштованих козацьких старшин, а також повернув їм всі маєтності, подаровані колись царем.
Ввів систему “значкового військового товариства” формуючи свій власний круг наближених. Їх можна було назвати тогочасною елітою при Самойловичу.
Став одним із “найдовших” гетьманів “обох берегів Дніпра” після смерті Богдана Хмельницького, тому що був при владі 15 років.
Що стосується московського царя, то як новий гетьман, він уклав з ним і нову угоду — Конотопські статті.
Самойловичу не були цікаві національні інтереси країни, а от свої інтереси безперечно були на першому місці. Саме тому в цих статтях національні інтереси Гетьманщини явно просіли.
Загалом, там були присутні такі пункти: гетьману забороняються будь-які відносини з Петром Дорошенко; гетьман не має права відправляти свої посольства в інші держави без дозволу царя; козацькі представники більше не зобов’язані бути присутні у переговорах московської імперії з Річчю Посполитою, які стосуються Гетьманщини або війська Запорозького, їм лише будуть відправляти письмові звіти; гетьман не мав права без суду і слідства карати козацьку старшину, як це робив Ігнатович; розпускається особиста охорона гетьмана — найманці; Українська православна церква підпорядковується московському патріархату.
Читайте також: Циклічна історія. Частина 5. Як Україну хотіли роздерти по Дніпру: події та постаті
Самойлович відомий також тим, що провів примусову депортацію люду з Правого на Лівий берег, з часом ця акція стала відома як “Великий згін”.
Передумови
Після того, як Правобережна Україна-Гетьманщина залишилась без гетьмана, тому що Михайло Ханенко добровільно склав булаву, а Петра Дорошенка змусили це зробити, владу на Правобережжі взяв під свій контроль Іван Самойлович. Однак, втримати ті землі під контролем, було досить складно, тому що на Лівобережжі, хоч і панували московитські замашки, але не було великої кількості військових зіткнень та набігів османів і татар, чого не скажеш про Правобережжя.
В той час Правобережжя було територією зіткнень багатьох держав — безпосередньо Гетьманщини, Речі Посполитої, московського царства і Османської імперії. За час війн за владу та території земля стала випаленою та залитою ріками крові, люди виснажені та перелякані.
Тому не дивно, що люди масово переміщались з Правого берега Дніпра на Лівий. Однак з боку Самойловича це не був жест доброї волі, це була політична акція депортації людей, для того, щоб залишити свого політичного противника — Юрія Хмельницького засобів для існування.
В той час (1678-1679 роки) Юрій Хмельницький, який після свого постригу в ченці довгий час перебував у полоні, зробив другу спробу у великій політиці, але тепер під протекторатом Османської імперії. Тобто, на той час він був командувачем османського війська, яке відповідно перебувало османськими залогами на Правобережжі, а як відомо, будь-яке військо кормить простий люд.
Акції депортації
Таких акцій було проведено декілька. У вересні 1678 року Самойлович в наказі канівському полковнику Давиду Пушкаренку писав так: “якщо люди не захочуть піти добровільно, змусити примусом”.
В жовтні того ж року з наказом “агітації до переселення” було відправлено вже іншого полковника — переяславського — Івана Лисенка. Агітація в його розумінні, або в розумінні Самойловича виглядала як спалення домівок і навіть цілих поселень, однак “хорошого” результату агітатори так і не досягли.
Однак, наймасовішою була акція 1679 року. В ній були задіяні Ніжинський, Переяславський, Київський та Прилуцький полки, а також цісарські ратники, компанійці і сердюки, та слобідські козаки на чолі з воєводою Косаговим. Вся ця арава була безпосередньо підпорядкована особисто сину Самойловича — Семену, який отримав це доручення від батька.
На початку року військо відправилось на Правобережжя. Захопили Корсунь і Канів, а також замок у Ржищеві, також села Жаботин, Мошнів, Драбівку і місто Черкаси. Жителі цих міст та сіл були примусово депортовані на Лівобережжя.
Передумови
Гетьманщина, як васал та союзник московського царства, мала давати підтримку у військових походах проти його ворогів. В той час (друга половина 17 ст.) найбільшим ворогом московського царства була Османська імперія.
У квітні 1687 року спільне 150 тис. військо московитського князя та воєводи василія голіцина (100 тис.) та гетьмана Івана Самойловича (50 тис.) рушило в сторону Дикого Поля, де стало табором.
Військо вийшло в похід з великими затримками, а тому дійшло до Поля на початку червня. Це був дуже несприятливий час. Було жарке літо. В Полі не було ні їжі, ні води для коней, і місце було небезпечним, адже суха трава дуже легко може загорітись під променями сонця, або османи можуть її просто підпалити і вітри в полі дуже швидко роздмухають велику пожежу. Воєначальники це добре розуміли.
В шведському архіві зберігся цілий том інформації тих подій, який був висвітлений у донесеннях Кристофа фон Коха. В ньому є кореспонденція, де описані конкретні погодні явища. Наприклад у своєму щоденнику генерал на службі московського царства Патрік Гордон, шотландець за походженням пише: “13 червня мав повідомлення, що земля попереду вся випалена”; “14 червня вже йшли по випаленому полі, мучаться від пилу та його гидкого запаху”, “15 червня коні почали помітно слабшати, а люди хворіти”.
17 червня відбулась нарада воєначальників, на якій вони зійшлись на тому, що продовжувати похід нераціонально та небезпечно, але і відступати було тепер також небезпечно.
Падіння
На всіх зібраннях військового командування Самойлович постійно дорікав голіцину за затримку початку військового походу, що і призвело до такої ситуації. До справки, голіцин в цей час був фаворитом царівни софії, яка в цей же час була регентом при петрі І, тобто офіційно була тимчасовим правителем московії.
3 липня за наказом царівни софії прибув начальник стрілецького приказу федір шакловитий, і почалось те, що у московитів називається “пошуком винних”.
Виявилось, що Поле підпалили малороси, як українців називали і називають досі росіяни, а тому крайнім зробили гетьмана Самойловича, звичайно, що це була брехня, але кому це цікаво. Було вирішено позбавити його влади і обрати нового гетьмана прямо в поході. Це відбулось на річці Коломак. Новим гетьманом був обраний Іван Мазепа.
За результатом цієї “військової операції” через неякісну воду, відсутність їжі, та отруєння їдючим димом загинуло близько 50 000 людей, це та кількість війська, з якою прибув Самойлович. Як бачимо, часи змінюються, а результат військових операцій вищого військового командування московією ні.
Читайте також: Циклічна історія. Частина 6. Селянський муж, гетьман, в’язень, воїн та боярин — Дем’ян Ігнатович Многогрішний
тобольська губернія, російська імперія
Після болючого падіння Самойловича було відправлено спочатку до російського міста Орел, потім до Нижнього Новгорода, потім до слободи Кукарки, а потім до Тобольська, де він і помер через 3 роки.
Після конфіскації майна його дружину відправили на Чернігівщину, в містечко Седнів, на доживання віку в дім її молодшої доньки Анастасії.
Сина Якова з дружиною в Єнісейськ, потім в Тобольськ.
Сина Григорія звинуватили зраді, а також в тому, що він непристойними словами говорив про государів московитських. Його було відправлено в Севськ, де його піддали тортурам, а після було визначено вирок у вигляді страти, шляхом відрубування голови. Достеменно це невідомо, але, можливо, для більш жорстокої кари для відрубування голови було використано підтуплений топор, тому відрубати голову вийшло тільки після 3 разу. Його дружина була помилувана, і їй дозволили забрати свої речі та жити в Гетьманщини за гетьманськими законами і навіть дали жалування її страченого чоловіка.
Куптій Дарина
Нагадуємо, що новини без цензури публікуємо в Телеграм 
, підпишись зараз, щоб не пропустити важливе!
[…] Читайте також: Циклічна історія. Частина 7. Життя під ца… […]