Це не найбільш престижне кладовище Києва, його не порівняєш з тим же Байковим. Але і тут вистачає могил доволі відомих людей. І це при тому, що кладовище відносно молоде, йому немає навіть сотні років. Тим не менш його доволі швидко офіційно «призакрили» в радянський час, що, втім, не заважало продовжувати робити там захоронення весь час потому.
На сьогоднішній день Лісове кладовище добре відоме перш за все тим, що там часто ховають загиблих героїв російсько-української війни. Але насправді воно було варто уваги завжди, як доречі і проблеми кладовища, які ніхто не вирішує і про які ми поговоримо.
Кладовище з’явилося в 1970 році, коли Деснянський район Києва стрімко розростався. Троєщина та Лісовий масив потребували великого некрополя, і міська влада обрала мальовничий хвойний ліс біля озера Алмазне. За першопочатковими задумами, це мав стати не просто цвинтар, а меморіальний парк, де природа мала втішати сім’ї похованих людей. Збереження природного ландшафту стало ключовою ідеєю: сосни, широкі алеї та природні пагорби створюють атмосферу спокою, унікальну для міських кладовищ. Але вже в 1989 році некрополь оголосили напівзакритим, дозволивши лише почесні поховання чи підпоховання до родичів.
Та численний попит змусив адміністрацію йти на поступки, і цвинтар розрісся до 160 гектарів. Сьогодні Лісове — це не лише місце поховань, а й культурний об’єкт. Тут проводять екскурсії, досліджують історію та документують архіви. Але збереження спадщини буксує через брак коштів. В адміністрації зізнаються, що хотіли б зробити це місце гідним, але без фінансування це як доглядати ліс з однією лопатою. Могили видатних українців приваблюють дослідників, але без належної промоції цвинтар залишається маловідомим для туристів.
Розташоване між вулицями Крайньою та Радистів, Лісове кладовище займає понад 160 гектарів, що робить його одним із найбільших у Києві і найбільшим на лівому березі. Дістатися сюди нескладно: від метро «Лісова» чи «Чернігівська» курсують автобуси й маршрутки, а для тих хто на своїй машині є простора парковка. Територія поділена на пронумеровані сектори, з широкими алеями та інформаційними стендами.
Звісно, є адміністративний комплекс, де оформлюють документи, магазин ритуальних товарів, дві церкви, а саме Храм Всіх Святих і Храм Воскресіння Христового, призначені для церемоній різних конфесій, а також колумбарій для урн після кремації. Та попри продуману інфраструктуру, проблем вистачає. Водопостачання для догляду за могилами є, але крани часто ламаються, а технічна вода не завжди доступна. Лавки та урни є, але їх замало, особливо в віддалених секторах. Все це трапляється через нестачу фінансування.
Догляд за зеленими насадженнями, які і допомагають створювати унікальну атмосферу, ускладнений через брак техніки та персоналу. Родичі часом скаржаться, що без їхньої участі могили швидко заростають бур’янами, а сніг узимку чистять лише на головних алеях.
На Лісовому кладовищі в Києві спочивають люди, чиї імена вписані в історію України. На центральній алеї, де ховають видатних постатей, є могила Бориса Антоненка-Давидовича — письменника, який пережив сталінські табори й залишив свій слід у «Розстріляному Відродженні». Поруч — місце спочинку Дмитра Красицького, правнука сестри Тараса Шевченка. Його праці про Кобзаря досі читають і шанують.
Там же похований Анатолій Дятлов, інженер, якого багато хто вважає причетним до трагедії на Чорнобилі. Ще одна відома постать — Віктор Чанов, батько легендарних воротарів В’ячеслава та Віктора Чанових, які грали за київське «Динамо» і московське «Торпедо». А ще тут є могила Артема Франкова, спортивного журналіста, чиї тексти любили тисячі вболівальників.
Окремий шматок цвинтаря відведений під військові поховання. Тут лежать герої, які віддали життя за Україну в боротьбі з російськими окупантами. Перші могили з’явилися ще в 2014-му, але після 2022-го їх стало стільки, що вільного місця майже не лишилося — скрізь майорять синьо-жовті прапори. На жаль, буває, що за могилами погано доглядають. Якщо родичі не приходять, поховання можуть заростати бур’янами, а це викликає обурення й періодичні скандали.
Місцеві екскурсоводи, які водять групи алеями, люблять казати: «Кожна могила — це чиясь історія». І справді, тут є що розказати. Наприклад, могила циганського барона вражає — стоїть пам’ятник у повний зріст, а щороку після Великодня сюди з’їжджаються циганські родини, щоб його вшанувати. Або ж місце, де колись була похована монахиня Аліпія. Її рештки перенесли до Голосіївського монастиря в 2006-му через вандалів, але люди досі приходять молитися на тому місці. От тільки старі надгробки потроху руйнуються: написи стираються, а реставрація — справа недешева. Без підтримки міста багато пам’яток можуть просто зникнути.
Лісове кладовище — це не просто цвинтар, а справжній історичний архів Києва. Сюди перенесли рештки з некрополів, знищених у радянські часи, — Микільсько-Слобідського, Воскресенського, Вигурівського. Алеї Героїв, які з’явилися після 2022 року, нагадують про сучасну боротьбу за свободу. Деякі могили прикрашені скульптурами відомих майстрів, і це наче музей під відкритим небом, який показує, як змінювалася поховальна культура. Часом можна зустріти тут і доволі дивні надгробки.
Архіви кладовища — справжній скарб для тих, хто досліджує родоводи.Якщо погортати біографії похованих тут людей — науковців, митців, спортсменів, військових, — розумієш, що це місце зібрало тих, хто творив Київ, його дух і славу. Але кладовище могло б бути не лише місцем скорботи, а й частиною туристичних маршрутів. У світі екскурсії на цвинтарі — це нормально, і на Лісовому вже є такі тури, але їх замало. Звісно, під час війни, коли ховають загиблих захисників, про це мало думають. Але після перемоги варто було б навести тут лад, прибрати корупційні схеми з виділенням місць і зробити це місце відомим не лише для киян, а й для гостей міста.
Нагадуємо, що новини без цензури публікуємо в Телеграм 
, підпишись зараз, щоб не пропустити важливе!
