Прибутковий будинок Михайла Лапінського. Так прийнято називати чудовий багатоквартирний шедевр архітектури на вулиці Олеся Гончара. Кияни в черговий раз дали семиповерхівці своє ім’я – Замок доктора. Воно й не дивно – побудований у 1908-1909 роках, будинок був спроектований у неоготичному стилі, популярному на той час напрямі.
Згадати хоча б знаменитий Замок Річарда Левине Серце, будинок Підгірського (Замок барона Штейнгеля), Будинок із кішками, готель «Київ» на бульварі Шевченка, будинок Ікскюль-Гільденбанда та інші столичні будинки.
Середньовічний замок, з’явившись одного разу на пагорбі Маловладимирської вулиці, досі приваблює погляди киян. Що ж так нас дивує? Звичайно, справжній міст, що веде до парадного входу, та сухий рів, роль якого виконує господарський двір. А ще двірницька з невеликою дозорною вежею. Ці деталі, що збереглися, — основна причина захоплюватися романтикою замку.
Розповідь про цей будинок треба починати з опису іншого, не менш ефектного, особняка на вулиці Бульварно-Кудрявській. Колись це була єдина ділянка, яка належала родині барона Штейнгеля, лише потім садибу розкрили навпіл.
Барон Рудольф Штейнгель збудував наприкінці ХІХ століття розкішну віллу, фасад якої виходив на пологий спуск. Просторий сад було звернено на південь – до Маловладимирської (нині – О. Гончара) вулиці. Архітекторами будинку в актуальному неоготичному стилі виступили В.Миколаїв та В.Сичугов.
Середина belle époque неприємно далася взнаки на прекрасній споруді – спадкоємці були змушені її продати. Спочатку будівлю поривалася викупити Міністерство освіти для облаштування гімназії. Але не зійшлися в ціні. А ось професора Михайла Лапінського попросили сплатити трохи менше – 175 тисяч карбованців. Готичний замок Штейнгелів та величезний англійський сад перейшов у його власність у 1901 році.
Ім’я Михайла Лапінського відоме вузькому колу фахівців. Лікар, який зіграв чималу роль розвитку вітчизняної та світової неврології, довгий час залишається у тіні. Походив Михайло Микитович із родини колезького асесора, яка проживала у Смолігівці Чернігівської губернії. Майбутній лікар медицини народився 5 червня 1862 року. Батьки віддали сина до чернігівської гімназії, після закінчення якої Михайло обирає свій шлях. За цим рішенням було п’ять років медичного факультету в київському університеті Св. Володимира.
Після його успішного закінчення в 1891 році, здібний студент потрапляє під опіку І. Сікорського — батька відомого авіаконструктора. За його сприяння Михайло Лапінський стажується у найкращих європейських клініках, і водночас пише дисертацію.
Передовий досвід французьких та німецьких лікарень вплине на Михайла Лапинського. У майбутньому він продовжить свої експерименти у клінічній неврології та закладе фундамент для створення Київської неврологічної школи. Серед його учнів будуть Б. Маньковський, Г. Гольдблат, С. Владичко, В. Лазарєв, О. Киричинський.
Але зараз лише 1901 рік. Лікар Лапінський приват-доцент київського університету та щасливий власник розкішного будинку на Бульварно-Кудрявській, 27.
Купівля особняка була мотивована бажанням відкрити власну клініку, благо, за кордоном Михайло Микитович побачив чимало престижних лікарень. І схотів свою. Унікальну. Лікар Лапінський активно цікавиться масажем, фізіотерапією та гідротерапією. Саме для створення водолікарні і купили замок Рудольфа Штейнгеля. «Бульварно-Кудрявський санаторій» — так відтепер означатимуть це місце видавці київських листівок.
Водолікування на початку ХХ століття було популярне нарівні з електротерапією. Благотворний вплив водних процедур спонукав заможних клієнтів виїжджати на морське узбережжя, а людей більш стислих – шукати альтернативу. Саме такою новинкою були водні санаторії.
Тут з 1907 року професор Лапінський запровадив метод гідравлічного масажу, спроектував ряд ванн для надводного та підводного масажу, запропонував вихровий, ротаторний та проточний варіант водного масажу. Одночасно лікар запровадив європейські методи електротерапії, а спостереження пацієнтів дозволили здійснити низку публікацій у наукових фахових виданнях.
Окремо варто згадати про опис Лапінським у 1913 році невралгії сідничного нерва. Проведені дослідження дозволили учневі професора – професору Борис Маньковський назвати синдром малого тазу синдромом Лапінського. Його ім’ям також названо вегетативно-судинну точку на стегні. Таке вшанування, як відомо, одне з найвищих зізнань у медицині.
Справи Бульварно-Кудрявського санаторію, розрахованого на 75 пацієнтів, йшли дуже добре. Служба на факультеті теж – вже у 1903 році Лапінський завідує кафедрою нервових хвороб. Успіхи лікаря дозволили йому розпочати ще одну справу – він стає орендодавцем.
Прибуткові будинки були звичними для Києва. Не лише успішні купці чи представники дворянства, а й міщани, і навіть кишенькові злодії, сколотивши стан, обзаводилися прибутковою нерухомістю. Місто розросталося на очах, одне за одним з’являлися архітектурні шедеври конкуруючих архітекторів. Ось і на ділянці Лапинського було розпочато будівництво чудового будинку у неоготичному стилі.
У багатьох документах будівля вважається прибутковим домом Марії Лапінської 1908 року побудови. Переконати нас у цьому намагається табличка пам’ятника архітектури, розміщена на сторожці. Зрозуміло, діловий світ Києва в ті часи навряд чи чув про успішну бізнес-вумен Марію Лапінську.
Жодних подробиць, чим займалася дружина лікаря, сьогодні не відшукати, але навряд чи вона звела будинок на свої гроші. Найімовірніше, це був подарунок чоловіка, за яким уже вважалася сусідня садиба. Марія Олександрівна, безперечно, була принцесою нового палацу. Мабуть, Михайло Микитович розумів вагомість свого вчинку, адже трохи пізніше – 1915 року – він створить курс лекцій та напише монографію «Про розвиток особистості у жінки».
Але це так. Навіть автори склепіння київських пам’яток старовини не змогли внести ясність у це питання, а вони працюють над збиранням інформації про наше місто вже не один десяток років. На жаль, нам доступні лише чутки.
Городецький. Звісно, хто ж ще? Кожен безіменний архітектурний твір столиці, який відрізняється від сіроліких будинків, приписують польському архітектору. А це міг бути Безсмертний, Вишневський, Кобелєв, Миколаїв, Яскевич та інші київські архітектори. Хоч би хто це був – він постарався на славу. Новий будинок точно вписався в стилістику колишнього замку Штейнгеля, точно повторюючи деякі елементи декору.
Господарі мешкали у замку до 1918 року. З приходом більшовиків Лапінські їдуть до Австро-Угорщини, залишивши Кудрявський санаторій під опікою колективу. Михайло Микитович, як і багато його сучасників, ще вірив, що все утвориться і можна буде повернутися. Залишитися він не міг: подружжя було членом «Київського клубу російських націоналістів». Популярність серед європейських світил неврології дозволила легко розпочати медичну практику у Відні.
Проте вже у лютому 1921 року подружжя Лапінських їде до Хорватії. Крім приватної практики у своїй клініці, Михайло Микитович підписує контракт із університетом Загреба. Він бере активну участь у створенні кафедри нервових та душевних хвороб, реорганізації медичного факультету.
У цей час професор вивчає вазомоторну патологію, веде клінічні описи інсульту, спостерігає біль при захворюваннях печінки. У центрі уваги залишаються неврози та анатомічна нервова система. Велика практика дозволяє підтримувати наукові зв’язки з невропатологами Європи та СРСР, публікувати наукові повідомлення у різних виданнях, створювати навколо себе суспільство тямущих учнів.
У травні 1928 року професора Лапінського відправили на пенсію. Залишатися в Загребі не було сенсу і Михайло Лапінський переїжджає до столиці королівства – Белград. Тут він викладає на медичному факультеті, продовжує приватну практику.
Біль, про який так багато знав і який постійно описував професор, прийшов у його будинок у 1931 році. Померла Марія Олександрівна. Лікар був пригнічений. Можливо, щоб хоч якось подолати втрату, знаходить собі нове заняття. На наступні три роки управління Лапінського переходить російська клініка Червоного Хреста. На момент вступу на посаду йому було 69 років.
Друга світова змінила життя людей та міст усього світу. Війна залишила після себе важку спадщину та стоси документів, серед яких загубилися факти про долі мільйонів людей. Михайло Лапінський не став винятком.
Що він робив у довоєнній Югославії? Де його застала війна? І що спонукало його емігрувати за океан – передчуття наближення битви, необхідність приховати своє окупаційне минуле чи страх приходу більшовиків?
Достовірно відомо лише одне – останнім містом професора був Вісенте-Лопес в Аргентині. Тут його життя, схоже на танець, згасло спекотним липневим днем 1949 року. Але не згасла пам’ять про цю людину. Так само стоїть його мармуровий бюст у холі Загребського університету, снують пацієнти коридорами колишнього санаторію (тепер НДІ ортопедії та травматології), а готичний замок подекуди поспішно латається і продовжує жити!
Нагадуємо, що новини без цензури публікуємо в Телеграм 
, підпишись зараз, щоб не пропустити важливе!
