Криваве російське плем’я, у який би колір не перекрашувалось, завжди знаходить привід до війни. І таким ласим шматочком для цієї ненажерливої тварини є стародавня столиця України — Київ.
Сьогодні ми спостерігаємо, як наше місто зокрема, і вся країна в цілому піддається бомбардуванню. Як українців та українок по-звірячому вбивають та ґвалтують. Як вони безжально нищать церкви та собори і стирають міста та села з лиця землі. Але частина представників українського народу та народів світу все ще вірять в “хорошего русского” і чекають його приходу.
Нашу історію, мову та культуру планомірно століттями нищили, перекручували, переписували, забороняли. Вбивали нашу інтелігенцію, і все з одною ціллю — щоб ми разом з ними жили в кам’яному віці, піддавались первісному страху, заглядаючи в ті огидні російські очі. Щоб наша колективна пам’ять була всепрощенною, і щоб ми забули, що живемо в кривавому дежавю, і по коліна омиті кров’ю.
Ми ніколи не зрадимо наших предків. Давайте раз і назавжди запам’ятаємо, що ріки крові на вулицях нашої столиці розливаються кожного разу, коли туди ступає сапог русского солдата, як це було 104 роки назад — у 1918 році, коли вони штурмом взяли Київ за 3 дні.
жовтнева революція у москві 1917 року
Подіям січня 1918 року у Києві передував військовий переворот в москві, який увійшов в історію, як Жовтнева революція 1917 року під проводом товариша леніна. Так розпочалась велика та кривава доба соціалізму.
Перше, що зробили більшовики, після революції в москві — це знайшли привід, щоб оголосити війну Україні.
4 (18) грудня того ж 1917 року товариш ленін та троцький видвинули Українській Центральній Раді ультиматум всіляко підтримувати більшовистські військові загони та тримати з червоною армією єдиний фронт, у випадку відмови — це буде означати оголошення війни. На відповідь давалось 48 годин, запізнення з відповіддю буде означати оголошення війни.
7 (20) грудня ультиматум був офіційно відхилений підписами Симона Петлюри та Володимира Винниченка. Це стало приводом для більшовиків оголосити війну Українській Народній Республіці.
Короткі замітки газети “Киевлянинъ” того часу, повідомляли, що: на Київ їдуть 3 ешелони артилерії та броньованих машин; у Харкові роззброїли 2 українські полки; у Полтаві ідуть криваві бої з більшовиками (з перемогою останніх, Лубни також взяли); у Херсоні були заарештовані керівники банківських установ за відмову підкорятись більшовикам; Вінниця готується до бою, в гарнізоні мітинги; обурення в Одесі та вимога розформування більшовистських полків у місті; і так далі.
В цей же час війська УНР втомлені постійними війнами і спокусившись на умови, які їм пообіцяли більшовики, в тому числі свою анонсовану земельну реформу, а це саме полки ім. Тараса Шевченка та ім. Гетьмана Сагайдачного оголосили нейтралітет у протистоянні українців більшовикам, і армія, яка готова боронити Україну з близько 300-т тисяч зменшилась до близько 15. Згодом, ці з загони почали агітувати до прихильності більшовизму.
Григорій Піпський — учасник Бою на станції Крути. Був одним із 27 розвідників, яких взяли в полон, катували та розстріляли. Перед смертю заспівав пісню «Ще не вмерла Україна». Був учнем Кирило-Мефодіївської гімназії. Знімав кімнату на вулиці Пимоненка в Києві.
Тоді найбільш вмотивованими героями українського народу стали студенти університету св. Володимира (червоний корпус університету ім. Т. Шевченка). Вони створили добровольчий загін (майже добровільно-примусовий, тому що не запис карався бойкотом, осудом та виключенням з навчального закладу) — Студентський курінь Січових Стрільців.
До куреня приєднались також студенти другої гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства та першого Київського Костянтинівського військового училища.
Згодом деякі з них стали Героями Крут — тільки одна сотня Студентського Куреня брала участь в бою на станції Крути — десь 120 – 130 осіб. Більшості вдалось відступити до Києва, частина була вбита під час бою. Рота розвідників (близько 30 осіб) вночі втратили орієнтир та вийшли прямо на станцію, яку якраз захопили більшовики. Вони були взяті в полон і по-звірячому вбиті, через те, що командувач більшовистської армії єгоров, коли дізнався про кількість їхніх втрат (300 чоловік) розлютився і віддав злочинний наказ. Один із розвідників перед смертю заспівав пісню “Ще не вмерла Україна” — це був Григорій Піпський, інші хлопці підхопили пісню.
Після бою та розстрілів полонених, селяни хотіли поховати тіла хлопців, але більшовики не дозволили. Вони лежали на станції аж поки не зійшов сніг. Тоді тіла закатованих та вбитих хлопців були перенесені у вагони на запасних лініях біля станції. Два дні їхні батьки розпізнавали своїх синів по особливих прикметах на тілі або одязі. Одного з них мати змогла розпізнати вже в Києві тільки за монограмою на сорочці.
19 березня хлопці були поховані на Аскольдовій могилі в Києві. Сьогодні на місці бою біля станції стоїть монумент на честь Героїв.
Саме вони дали час для керівництва тодішньої УНР зробити країну суб’єктом міжнародного права і не загнати нашу майбутню незалежність в могилу.
Незважаючи на те, що далеко не всі хлопці вміли стріляти, мали по 3 обойми патронів на кожного та підтримку у вигляді 1-ї гармати, яка невдовзі перестала стріляти, вони вели бій 10 годин з переважаючим по кількості противником, який мав артилерійську підтримку та бронепотяг, з якого вівся прицільний вогонь! Вони повністю виконали поставлене завдання і затримали противника аж на 4 дні!
Більшовикам довелось підтягувати резерви, через великі втрати, поновлювати підірвані колії і поповнювати боєкомплект для подальшого наступу на Київ.
Загалом, в бою на станції Крути брали участь: сотня Студентського Куреня, 80 добровольців з навколишніх сіл, які згодом туди повернулись та 4-ри сотні юнкерів.
Після певної паузи та поповнення резервів 7-ми тисячна більшовистська армія пішла на Київ, де їх чекали аж 1700 захисників столиці, хоча українська армія в місті складала близько 9-ти тисяч, але вони були “нейтральні”, тому не брали участі в бою.
Наступ під проводом муравйова відбувався зі сторони Броварів. Після захвату міста, вони вийшли на Дарницю, а потім підійшли до Дніпра.
Симон Петлюра серед старшин та вояків 3-го Гайдамацького полку. Серед присутніх, можливо, є «чорні гайдамаки».
* штурм Києва у 1918 році відбувався у кінці січня, а саме 20 числа за старим стилем, у статті написані відповідні дати, тільки за новим стилем.
5 лютого об 11:00 почався штурм. Війська противника йшли через Миколаївський ланцюговий міст (перший капітальний міст через Дніпро в Києві, перестав існувати у 1920 році) та Дарницький залізничний міст (свого часу був найдовшим у Європі, зруйнований у листопаді 1943 року).
Якщо на ланцюговому мосту атаку відбили, то на залізничному, за допомогою командувача бронепотягу андрія полупанова стався прорив оборони. Не дивлячись на це, більшовикам довелось відступити та окопатись на Лівому березі.
Втім, це не завадило муравйову повідомити керівництво про те, що йому вдалось взяти місто наскоком.
На наступний день — 6 лютого було прийнято рішення обійти місто і взяти його штурмом з 3-х сторін. О другій годині ночі кінний полк (близько 200 чоловік) під командуванням Віталія Примакова перейшов по кризі Дніпро і вийшов на Правому березі навпроти Межигірського монастиря (існував з перервами з часів Київської Русі до 1935 року), приблизно за 10 км від сучасного Вишгорода.
Оскільки оборонців міста було вкрай мало, проводити кругову оборону міста було майже неможливо, тому полк Примакова, не зустрівши ніякого опору, на повній швидкості пересік Пущу-Водицю і Куренівку. і близько 10 ранку вже був на Подолі.
Там його зустріли українські “чорні гайдамаки” — студенти юнкерської школи, які тричі відбили атаку, але потім змушені були відійти до будинку Купецьких зборів (Київська філармонія), тому що “нейтральні” полки почали погрожувати, що перейдуть на сторону більшовиків, якщо юнкери не залишать Поділ. Завдяки цього полк Примакова дійшов аж до станції Київ-Волинський і зайняв її.
Разом з тим, в місті знаходились прибічники більшовиків, і їх було досить багато. По мірі просування більшовистських військ до центру Києва, вони долучались до красноармійців.
Окрім того, на заводі “Арсенал” почалось повстання. “Арсенал” має досить вигідне положення, оскільки знаходиться на панівних висотах Києва, звідти була відкрита стрільба по місту. Туди зі своїми військами підійшов Симон Петлюра, щоб придушити повстання, що і було зроблено, але воно виконало своє завдання в тому сенсі, що пришвидшило наступ на Київ на цілих 7 днів, оскільки відвело на себе всі основні боєздатні підрозділи, які захищали місто.
Водночас почався повторний штурм київських мостів. Оборона залізничного моста була прорвана і більшовики за 1 день захопили станцію Київ ІІ (Київ-Деміївський). Втім, багато більшовистських солдат, в кращих традиціях російсько-радянських військ дезертирували, тому що в їх рядах також були люди, які по різним причинам не хотіли воювати. Зокрема, це сибірський полк та армія берзіна — в повному складі.
Паралельно з тим, українські оборонці отримали удар в спину. Декілька десятків завербованих більшовиками робітників заводу “Арсенал”, які укрились в Києво-Печерській лаврі, влаштували на одній із її дзвіниць позиції для стрільби з кулемета і відкрили по українським захисникам вогонь. Вони подумали, що їх оточили, тому прийняли рішення відступити до Військового Микільського собору (знищений більшовиками в 1934 році), Київської Політехніки і заводу “Арсенал”.
Там же, біля заводу окопались близько 200 бійців полку ім. Дорошенка. А близько. До них підійшла стомлена боями за міст армія єгорова (близько 800 людей), але почати бій не наважились, оскільки не знали кількості військ противника. Близько 23 години, матроси Балтійського загону, які захопили Ланцюговий міст підібрались в тил до “дорошенківців” і здійснили раптовий наступ, чим спантеличили їх і змусили відступити до Маріїнського палацу.
Читайте також: Циклічна історія: Частина 3. Друге розорення Києва та доба українського козацтва
Будинок Грушевських на вул. Микільсько-Ботанічній, 14 після обстрілу.
Після цих події Київ 4 дні обстрілювала артилерія, яка знаходилась на Лівому березі Дніпра. Цілили в основному по Печерську, Липкам і Хрещатику. В місті почались пожежі, під завалами зруйнованих будівель гинули люди, нищились архітектурні пам’ятки міста. Тоді Київська міська дума почала домовлятись про умови перемир’я, щоб врятувати хоча б щось. муравйов прийняв умови перемир’я, а потім почав новий наступ.
Митрополит Володимир Священномученик
Загін муравйова увірвався на Печерськ, зайняв Київську фортецю та Києво-Печерську лавру і продовжив наступ на центр міста. Зайнявши лавру, більшовики в своїх кращих військових традиціях били та знущались над монахами, сплюндрували собор, осквернили святині та через 2 дні вбили Київського та Галицького митрополита Володимира Священномученика.
Сучасне фото — в минулому на цьому місці було Брест-Литовське шосе
За 2 дні вуличних боїв були захоплені: вокзал та станції Київ-Товарний та Київ-Волинський, Поділ та Печерськ. Захисники тримали останню стратегічно важливу дорогу — єдину для можливого відступу — Брест-Литовське шосе (проспект Перемоги). 8 лютого була оголошена евакуація по шляху Київська філармонія — Хрещатик — бульвар Тараса Шевченка — проспект Перемоги. Це рубіж, який тримався до останнього. Через нього відступали останні українські війська та члени Центральної Ради до Житомира. Організовано з Києва вийшло до 3-х тисяч війська, артилерія та провіант.
Місто було взяте більшовиками. І хоча в Києві залишились мирні жителі і війська, які дотримувались нейтралітету, муравйов влаштував у місті криваву баню.
Розстріляний український генералітет та офіцерський склад
Мы идем огнем и мечом устанавливать советскую власть. Я занял город, бил по дворцам и церквям… бил, никому не давая пощады! 28 января Дума (Киева) просила перемирия. В ответ я приказал душить их газами. Сотни генералов, а может и тысячи, были безжалостно убиты… Так мы мстили. Мы могли остановить гнев мести, однако мы не делали этого, потому что наш лозунг — быть беспощадными!
Так описував свій похід на Київ сам командир муравйов. Як бачимо, він сам визнав, що нищив та спалював місто, руйнував церкви та використовував хімічну зброю на людях, які просили перемир’я — це обличчя більшовизму.
Не дивлячись на нейтралітет або навіть деяку прибічність до більшовизму частини населення та армії, муравйов почав дії, які увійшли в історію, як “Червоний терор”.
В місті процвітало насильство, відбувались вбивства та грабежі. Були також страчені представники української інтелігенції, політичні та громадські діячі, а також представники тої самої “нейтральної” армії, які залишились у місті. Політичні та громадські діячі — Леонард Бочковський (22 роки), Зарудний Богдан-Олександр (28 років), Ісак Пугач (32 роки) — всі троє були закатовані в Маріїнському парку; генералітет та офіцери — генерал-майор Яків Сафонов, генерал-майор Яків Гандзюк, Н. Іванов, А. Разгон, Б. Бобровський та ін.
Згодом було виявлено за різними даними від 2 до 5 тисяч трупів, зокрема у парках міста.
Цікавий факт
фото Андрій Кленк
Матвій ДаниленкоОдин із небагатьох, хто вижив у Бою на станції Крути, і один єдиний, який зміг дожити до проголошення Незалежної України у 1991 році — Данилюк Матвій Андрійович. Він зустрів українську незалежність у маленькому селі Ватин на Волині. На момент проголошення йому було 99 років. Через 3 роки він помер, у віці 103 років.
Куптій Дарина
Нагадуємо, що новини без цензури публікуємо в Телеграм 
, підпишись зараз, щоб не пропустити важливе!
[…] влітку 1918 року, він вступив до складу війська Української Держави. Спочатку його призначили начальником відділу 1-го […]
[…] евакуації під натиском більшовицьких військ у листопаді 1920 року він переїхав разом з урядом УНР до […]
[…] Куті (нині село Великий Луг) розташувався 3-й Гайдамацький полк, очолюваний Всеволодом Петровим, який згодом став […]