Перші газети в Києві почали виходити в 30 роках XIX століття.
Газета «Киевские обьявления», що виходиа в 1835-1838 рр. друкувалася тільки в січні під час Контрактового ярмарку. «Воскресные чтения» виходили в 1837 році. В 1838 році почали видаватися «Киевские губернские ведомости» , які виходили аж до 1916 року. В них друкувалися постанови центральної і місцевої влади, дані про торгівлю, сільське господарство, промисловість, повідомлення і оголошення, матеріали з історії Києва та Київщині. В 1850 роках деякий час виходив «Киевский листок Крещенской ярмарки».
Перша спроба заснування в Києві газети належить ректорові університету Михайу Максимовичу. В 1835 році «Киевские новости» зі спеціальними журнальними додатками повинна були мати досить обширну загальнополітичну, наукову і літературну програму.
У 1835 році, в період проведення контрактових ярмарок, почала виходити газета «Киевские обьявления». Через три роки її змінила «Киевские губернские ведомости», що виходила як урядовий орган. Перший номер складався з двох частин – офіційної (постанови, розпорядження, оголошення центральної і місцевої влади) та неофіційної (новини, економічні матеріали, статті з історії, географії, медицини). Видання очолював журналіст І.Короновський.
Інформаційний матеріал газети, зокрема, про стан міського господарства, театральну справу, зберігає свою цінність до наших днів. Багато історичних і етнографічних статей щедро ілюструвалися українськими піснями, приказками і творами українських письменників.
У 1849 році в газеті була надрукована велика стаття Стебліна-Каменського про письменника Івана Котляревського. Ці епізодичні і здебільшого неглибокі спроби порушували окремі питання розвитку української культури, мали позитивне значення. Але все ж такі були офіційні урядові видання з належним їм колом інтересів та характером висвітлення суспільно-політичних проблем.
З 1882 по 1906 роки у Києві виходив журнал «Киевская старина». За цей час світ побачили 94 томи часопису, значення яких важко переоцінити. Матеріали з історії, археології, етнографії й літератури України, історії Києва, надруковані у часопису, й досі користуються попитом.
Упродовж років «Киевская старина» фактично виконувала роль наукової установи, адже стала першопричиною появи Українського наукового товариства. Часопис виконував роль осередку українського національно-культурного руху, сприяв просвітництву широкого загалу українців. Хоча журнал друкувався російською мовою, він став справжньою енциклопедію українознавства.
Біля витоків часопису стояли члени київської Старої громади Володимир Антонович, Олександр Лазаревський, Павло Житецький, Феофан Лебединцев, Орест Левицький. Першим редактором журналу став церковний і громадський діяч, історик церкви та педагог Феофан Лебединцев. Він гуртує навколо неї професорів Київського університету та Київської духовної академії, і оголошує газету постійним органом наукового «Общества Нестора — литописца», заснованого в Києві по університеті ще в 1873 році з метою сприяти розвиткові історичних наук – політичної та церковної історії, археології та історії літератури. Головним його завданням була розробка програми та структури журналу, згуртування навколо часопису авторського активу, формування видавничої бази, залучення постійних читачів та передплатників.
Видання наукового часопису було справою збитковою. Співробітники не одержували за свою працю гонорарів і платні, вважаючи участь у виданні своїм громадським обов’язком. Невдовзі фінансові справи Лебединцева погіршилися, йому відмовили у щорічній державній субсидії. Тож у 1887 році він передав право на видання журналу українському громадському діячеві, історику Олександру Лашкевичу. За редакторства Лашкевича змінилася структура та вигляд журналу. Обкладинка стала блакитного кольору на зразок московських та петербурзьких часописів, покращився папір, збільшився обсяг книжок. Протже фінансовий бік справи не поліпшився. Для того, щоб зросла передплата, редакція вирішила друкувати художні твори сучасних письменників.
Розквіт часопису пов’язаний із діяльністю визначного історика літератури, педагога і просвітителя Володимира Науменка, який упродовж 1893-1906 років був його головним редактором, а згодом і видавцем. Йому належать понад 100 статей, надрукованих на шпальтах журналу. Завдяки йому «Киевская старина» суттєво змінилася. Крім наукових та аналітичних статей, з’явились публіцистичні праці. Матеріали мали яскраво виражене українське спрямування. Найбільше коштів надав меценат Василь Симиренко – понад 35 тисяч рублів.
1902 року редакція розмістилися у щойно побудованому Київським товариством грамотності Троїцькому народному будинку (нині Театр оперети) і перебувала там до 1906 року. Наприкінці 1906 року журнал перетворився на науково-публіцистичний часопис «Україна», редактором якого залишився Василь Науменко.
Перша спроба відновити «Киевскую старину» була зроблена 1972 року, але світ побачив лише перший щорічник. Другий, вже набраний і зверстаний не вийшов через початок чергового натиску влади на «націоналістів».
Читайте також: Здесь были Шевченко, Мазепа и Петр I: топ-10 самых старых домов Киева
Цікава історія суспільно-політичної та літературної газети «Киевский телеграф», перший номер якої побачив світ 1 липня 1859 року. Її першим видавцем і редактором був журналіст фон — Юнк. Спочатку газета дотримувалася програми, яка передбачала інформувати читачів про переміщення і нагороди офіційних осіб Київської, Подільської і Волинської губерній, постанови уряду, деякі розпорядження губернського керівництва, про значні події в місті, метеорологічні спостереження, явища природи, іногородні новини, публікувала некрологи та приватні оголошення, рецензії на вистави театрів.
Видання планувало публікувати невеликі за обсягом перекладні повісті, оповідання, українські і російські анекдоти, а також короткі огляд книг, що виходять у Києві. Періодичність газети – тричі на тиждень, за винятком часів контрактів або різдвяного ярмарку, коли газета виходила щоденно.
Редакція розташовувалася в будинку Шарого, в районі вулиці Героїв революції. За 150 номерів на рік читачі сплачувати 7 карбованців , а з доставкою додому 8 карбованців 50 копійок. В інших містах вартість зростала до 9 карбованців.
У Києві у 1849-1860 роках жив і працював відомий письменник Лєсков, який добре знав життя і побут українського народу. Ось що він писав про фон Юнка, якого називав «дідусем київських газет»: «Неможливо не згадати про цього добрягу-хлопця, зовсім неписьменного і позбавленого будь-якої обдарованості, який мав непереможну пристрасть до літератури».
Газета виходила на чотирьох полосах, друкувалася вручну на примітивному верстаті. За цілу добу ледве встигали відтиснути 1000 примірників. Серйозні матеріали друкувалися дуже рідко. Проте часто можна було прочитати описи балів, маскарадів, парадів, давалася реклама. Через недосвідченість коректорів інколи траплялись анекдотичні помилки. Замість Київський, Волинський і Подільський генерал-губернатор» було надруковано “Польський…. генерал-губернатор”. Траплялися й різні повчальні статті для жінок: “Набагато краще форсити книгою, ніж криноліном, кокетувати з наукою, ніж з пустими франтами”.
У 1874-76 роках газету видавала дружина професора Київського університету Я.Гогоцька, яка долучила до співробітництва Драгаманова, Русова, Подолинського та інших відомих діячів. В цей час «Киевский телеграф» мав намір у передових статтях, відділі закордонної інформації та інших відділах подавати відомості про життя слов’янських народів.
Друкуючи огляд офіційних розпоряджень, законодавства, міську хроніку, місцеву інформацію, кореспонденції, повідомлення із столиць і губерній, кореспонденції із слов’янських земель, статті з питань економіки, промисловості, народної освіти, статистичні відомості, критичні і бібліографічні огляди, літературні твори газета викривала діяльність капіталістичних компаній, обстоювала 8-годинний робочий день, порушувала питання здоров’я, не уникала і обговорення національних проблем. 17 червня 1876 року газета була заборонена.
“Киевский телеграф” вів досить тривалу боротьбу з іншою місцевою газетою “Киевлянин”.
В 1839 Максимович запланував для початку випуск періодичних збірників під назвою «Киевлянин». Перша книга після тривалого і прискипливого цензування втратила частину матеріалів, в тому числі статтю Максимовича «Сказание о Колиивщине». Залишилося лише кілька статей на історичні теми, збірка віршів, переклади Шіллера, Гюго, кілька оповідань, п’єс та нарисів з життя київських обивателів. Поява видання загалом була прихильно зустрінута столичної пресою. Максимович виношував плани подальшого розширення тематики і кола авторів, встановлював зв’язки з письменниками і вченими.
Друга книга крім оповідання Квітки-Основ’яненка «Добрий пан» та повісті Куліша «Огненний змій» вміщувала кілька віршів. На відмінну від першого випуску, тут явно переважали наукові статті над художніми творами. Центральна місце відводилося статтям Максимовича «О правописании малороссийского языка» та «О стихотворениях червонорусских».
У першій автор доводив, що українська мова рідна сестра російської і викладав свої міркування про принцип нормалізації українського правопису. Стверджуючи, що народ Червоної Русі — рідний брат українського народу, що їх єднає спільна мова і культура, Максимович вітав пробудження культурного життя на західноукраїнських землях всупереч переслідуванням австро-угорського уряду.
Третю книгу «Киевлянина» сподівався випустити у 1846 та залучив до участі в ній українських письменників, у тому числі Шевченка. Книга вийшла тільки у 1850 році. З 14 прозових творів 6 належало самому видавцеві, інші — відомим історикам. З них особливу цінність становила стаття Макстиовича «О книгопечатании в России». На цьому випуск видання припинився. Палкому ентузіастові не вдалося згуртувати навколо себе постійне коло співробітників і помічників, які могли розділити з ним нелегкі турботи по здійсненню планів цього дуже цікавого та корисного видання.
В подальшому кількість газет збільшувалася. В 1869-71 роки світ побачили 236 випусків газети «Паровоз». Друкував її історик, етнограф Сементовський. Видання публікувало матеріали політичного, історичного та літературного спрямування. Інші цілі були у газети «Друг народа». У 1867-76 роках її випускав на власні кошти директор першої чоловічої гімназії Андрияшев. В ній друкувалися пізнавальні оповідання, домашні поради, короткі політичні новини.
З 1886 року виходило «Київське слово», а 1899 року – «Київська газета». Обидва видання закриті владою у 1905 році.
Серед інших газет особливу увагу привертають «Телефон», «Киев», «Киевская биржа», «Киевский луч», «Киевская брачная газета», «Киевская копейка», «Киевский кинематограф», «Киевский театральный курьер», «Киевская искра», «Киевская молва», «Киевская почта», «Киевская справочная газета», «Киевская торговая газета», «Киевские вести», «Киевские новости», «Киевские отголоски». Найбільш популярною була щоденна політична та літературна газета «Киевская мысль», яка розташувалася спочатку на вулиці Володимирській, 46, а згодом Фундуклеевськой (Б.Хмельницького) 19.
Читайте також: Самая дешевая печень в Киеве: история столичных рынков
З 1913 року почали виходити газети та журнали українською мовою «Рада», «Засів», «Українська хата», «Маяк», «Сяйво»; «Рідний край».
На сьогодні тематика і наповнення газет майже не змінилися. Як і багато років тому в них друкуються офіційні матеріали, новини культурного спрямування, подаються поради на кожен день, також вміщуються рекламні статті.
Катерина Травень
Нагадуємо, що новини без цензури публікуємо в Телеграм 
, підпишись зараз, щоб не пропустити важливе!
[…] Читайте также: Анекдоти, реклама, соціалізм: про що писали перші київс… […]