У 1972 році в ході офіційного візиту до Радянського Союзу президент США Річард Ніксон планував відвідати в місті Київ Інститут надтвердих матеріалів, по дорозі до якого йому нібито випадково мали показати нове, модне, в стилі західних родхаусів (придорожніх закусочних), кафе, яке за одну ніч спішно побудовали на місці старого гастронома.
У 1972 році, в період особливої напруги у відносинах між США та СРСР, коли світ перебував на межі ядерного протистояння, американський президент Річард Ніксон здійснив історичний візит до Радянського Союзу, відвідавши зокрема й Україну. Його приїзд до Києва став символом політики «розрядки» у відносинах між двома наддержавами та водночас залишив відчутний слід у самому місті.
Підготовка до візиту спричинила неабиякий переполох у київських владних кабінетах: прагнучи справити позитивне враження на високопоставленого іноземного гостя, керівництво міста поспіхом взялося за оновлення інфраструктури Києва. Першочергово розпочався ремонт Бориспільської траси та Набережного шосе, а також реконструкція площі перед Верховною Радою.
На окремих ділянках маршруту президентського кортежу, зокрема на вулиці Вишгородській та Резервній під залізничним насипом, буквально за одну добу вирубали непрохідні зарості та збудували високий паркан — так намагалися приховати від почесного гостя старі приватні хатини з похиленими дахами, подвір’ями з вуличними вбиральнями та дров’яними сараями.
На радість містян, також заасфальтували гігантську калюжу, що роками розтікалася на розі вулиць Автозаводської та Добринінської, а на перехресті вулиць Фрунзе (нині Кирилівська) і Сирецької, на місці нашвидкуруч знесеного старого гастроному, звели сучасний на той момент павільйон, у якому відкрили улюблену для багатьох киян кав’ярню «Пінгвін» — київську відповідь на американський Макдональдс.
Реалізацію проєкту по зведенню павільйону доручили київському архітектору Семену Давидовичу Однопозову — талановитому фахівцю, чиє ім’я, на жаль, нині майже не відоме широкому загалу. Перед ним поставили непросте завдання: спроєктувати будівлю, яка б гармонійно вписувалася в забудову Куренівки, але водночас виглядала достатньо представницькою для прийому іноземного президента.
Однопозов успішно впорався з поставленою перед ним задачею. Зведений павільйон став зразком модерністської архітектури, що поєднував в собі функціональність та естетику. На той час рішення спроєктувати будівлю у стилі американських дорожніх кафе було доволі сміливим і, вочевидь, мало продемонструвати відкритість радянського суспільства до західних впливів.
Подейкують, що серед містян навіть ходили чутки, що нібито креслення “Пінгвіна” були таємно скопійовані радянськими агентами і майже повністю повторювали дизайни американських придорожніх кафе. Чи було це правдою — невідомо, та скляний павільйон і справді нагадував затишні бістро десь на узбіччі американських хайвеїв.
За іронією долі, попри всі приготування, з невідомих на те причин, Річард Ніксон на Куренівку так і не заїхав, тому в «Пінгвіні» не побував. Проте це не завадило закладу невдовзі відкрити свої двері для всіх охочих і швидко стати улюбленим місцем киян, куди за смачним морозивом з’їжджалися з усіх куточків міста.
«Пінгвін» швидко здобув популярність серед киян. Тут зустрічалися друзі, відпочивали студенти та пенсіонери, а також проводили дозвілля діти, які перед цим усіма можливими способами — зокрема обіцянками гарно поводитися та отримувати високі оцінки в школі — переконували батьків відвідати кафе.
Візитною карткою закладу була велика м’яка іграшка пінгвіна, що красувалася у вітрині кафе, а також одноразовий пластиковий посуд (ним в СРСР тоді не користувалися), на якому в кафе подавали кульки морозива, курагу та чорнослив зі збитими вершками, молочні коктейлі, різноманітні тортики та тістечка.
З часом, окрім солодкого, в закладі почали подавати повноцінні гарячі страви (за спогадами киян, найсмачнішими в кафе були пельмені) та навіть алкогольні напої. Очевидці пригадують, що у перебудовні роки, коли вели боротьбу з пияцтвом, тут примудрялися обходити обмеження, і люди, які “знають”, це цінували.
“У «Пінгвіні» завжди було повно студентів медичного та співробітників лікарні Павлова, яка тут зовсім близько. Не приховуватиму, ми приходили туди випити. У ті роки (середина 80-х, прим. автора) це було заборонено, а в «Пінгвіні» з цього приводу були свої правила. Ми бували там переважно у вечірній та нічний час. Кажуть, що найчастіші виклики міліції по Куренівці були з кафе «Пінгвін»”.
Після розпаду Радянського Союзу кафе «Пінгвін», як і більшість аналогічних закладів того періоду, перейшло у приватну власність. Незважаючи на численні труднощі, нові власники змогли зберегти функціонування закладу в умовах економічної нестабільності та радикальних соціальних змін 1990-х років.
У 2010 році кафе тимчасово закрили для проведення реконструкції, яка фактично призвела до зменшення площі закладу. На місці колишнього приміщення було відкрито «Аптеку низьких цін», а сам «Пінгвін» переїхав у бічну частину будівлі. Зміна розташування, а також збільшення кількості конкурентів серед придорожніх закладів призвела до зменшення відвідуваності і втрати його попередньої популярності.
Незважаючи на те, що вересні 2011 року, за рік до свого сорокаліття, кафе остаточно припинило роботу, кияни пам’ятають його і досі. Водії маршруток часто чують прохання «зупинити біля „Пінгвіна“», а перехрестя Сирецької та Фрунзе й досі називають на честь колись легендарного закладу.
Нагадуємо, що новини без цензури публікуємо в Телеграм 
, підпишись зараз, щоб не пропустити важливе!
