На сьогоднішній день від колишної потужності цього колись одного з ключових підприємств залишились лише химерні спогади. Однак і сьогодні по території підприємства російські агресори наносять удар за ударом, вочевидь вважаючи що і досі воно чимось може їм загрожувати. Звісно, оборонні напрацювання не покинуті даром, тому, будемо сподіватись, праця співробітників КБ, що працюють на території заводу, ще скаже своє слово на фронті. А поки що пригадаємо історію підприємства.
Влітку 1891 року, коли Лук’янівка була тихою околицею Києва, до міської управи надійшло прохання: дворянин, інженер-технолог за освітою Едуард Коллб-Селецький хоче збудувати у своїй садибі на розі вулиць Татарської, Великої Дорогожицької та Глибочицького шосе чавуноливарну та механічну майстерню. «Добро» було отримано.
Навесні 1892-го на вотчині дворянина запрацювали плавильна піч, два горна, токарний верстат, і шестеро працівників розпочали виготовлення мідних апаратів для виробництва мінеральних вод. До кінця року таких апаратів виготовили два, на додаток відлили 24 тонни машинного приладдя із заліза, міді, чавуну, свинцю та олова.
Через чотири роки майстерню взяв в оренду інженер Станіслав Ольшанський. Він перетворив її на солідне підприємство під назвою «Дніпровський машинобудівний завод у Києві»: 75 працівників (у всьому місті тоді було всього близько 850 робітників — ливарників та механозбірників), 12 верстатів, 8 горнів.
Коли наприкінці XIX століття на південному- Заході Російської імперії спалахнув «цукровий бум», — різко збільшилися посіви цукрових буряків на Київщині, Волині та Поділлі, — завод став одним з найбільших виробників верстатів для гуральників і цукрових підприємств імперії. Хоча тіснота в цеху була така, що працівник, стоячи за верстатом, ліктем зачіпав сусіда! Але підтримці порядку сприяв суворий внутрішній статут, запроваджений Ольшанським.
У розпал промислової кризи початку XX століття завод перейшов у власність Фаддея Млошевського. Той, щоб не допустити загибелі підприємства, залишив лише найбільш кваліфікованих працівників та ще більш посилив дисципліну. Наприклад, при щоденній зарплаті 60 копійок (робочий день тривав 12,5 години) стягував від 20 копійок до 3 рублів штрафу: за запізнення, спробу приховати шлюб, появу на роботі в нетверезому вигляді, за куріння в цехах, недбале ставлення до обладнання і навіть за неохайний зовнішній вигляд.
Робітники страйкували: 1905 року — на знак протесту проти розстрілу в Петербурзі, 1907-го за 10-годинний робочий день (і досягли свого), 1914-го проти заборони відзначати сторіччя від дня народження Т. Г. Шевченка… Але якість роботи та трудова дисципліна залишалися досить високими, щоб у роки Першої світової війни Дніпровський завод отримав військові замовлення.
Під час громадянської війни, щоб звести кінці з кінцями, тутешнім майстрам довелося перебиватися випадковими заробітками, аж до виробництва саморобних запальничок. А у жовтні 1940 року Київський машинобудівний завод ім. Артема (цю назву він отримав у 1922-му) став оборонним підприємством, яке випускало авіаційне озброєння.
Саме на заводі ім. Артема, який 23 червня 1941 року почали готувати до евакуації до Куйбишева (нині Самара), на початку війни був випущений один із перших гранатометів в історії людства. Він викидав на відстань до 600 метрів «гранату» — своєрідну ампулу, наповнену запальною сумішшю, і був грізною зброєю проти танків, особливо на міських вулицях.
На знаменитих штурмовиках Іл-2 та Іл-10 використовувалися реактивні установки типу «Катюша», також виготовлені артемівцями, радянські винищувачі та бомбардувальники озброювалися артемівськими великокаліберними кулеметами та автоматичними гарматами. А коли 1943-го завод повернувся до Києва і з’ясувалося, що від його цехів майже нічого не залишилося, підприємство знову набуло статусу… майстерень зі штатом приблизно сто осіб.
З перших днів після звільнення столиці України на завод стали сходитися старі робітники, які залишилися у місті, члени їхніх родин. Більшість із них уперше бачила виробництво, яке треба було відродити. Верстатний парк відновлювали практично з нічого. Перші робітники приносили інструменти з дому. Електроенергії катастрофічно не вистачало, але голь на вигадки хитра: до старого тракторного двигуна приєднали електрогенератор, щоб забезпечити безперебійну роботу верстатів.
Вже у першому кварталі 44-го було освоєно 12% довоєнних виробничих площ, а жовтні ця цифра дорівнювала 84%. Тоді ж завод, який скоріше можна було назвати майстернями, освоїв серійний випуск для фронту авіаційних ампул-снарядів БАС-1, а пізніше — пускових пристроїв РУ-1 типу «Катюша» для озброєння літаків штурмової авіації.
З 1958 року завод почав засвоювати нову для себе тему — випуск авіаційних ракет класу «повітря-повітря». Паралельно з цим випускалась і купа іншої продукції — різноманітні предмети попиту, деталі для автомобілів та навіть станки, частина випуску яких була призначена для внутрішніх потреб заводу.
Номенклатура виробів різного призначення та серійності зросла до неймовірних розмірів, що завдавало маси клопоту буквально всьому колективу. Будь-який сучасний літак начинений електромеханізмами найрізноманітнішого призначення, що робляться у Києві. Все, що кріпиться до площини крила літака, включаючи сам об’єкт підвісу — ракету «повітря-повітря», що самонаводиться, робилося і робиться на заводі Артема.
Освоєння виробництва ракет «повітря-повітря» вимагало створення комплексу контрольно-випробувальної апаратури, що дозволяла протестувати за заданою програмою всі параметри виготовленої ракети за умов заводу за лічені хвилини. І тут з’ясувалося, що подібна перевірка має проводитись перед підвісом ракети під крило в польових умовах після складського зберігання.
Тоді було створено спеціальне конструкторське бюро, яке забезпечило розробку таких перевірочних комплексів, які можуть бути розгорнуті абсолютно автономно за будь-яких умов — хоч у тропіках, хоч у пустелі, — а завод одразу розпочав їх виробництво на замовлення ВПС. Освоєння будь-якого нового виробу йшло під грифом «Дуже терміново!».
З початком боїв на сході нашої держави у 2014 році завод «Артем» розгорнув випуск комплексу захисту «Адрос», що мав встановлюватись на літаки та гелікоптери. Окрім того, почалась робота із засвоєння нових напрямків випуску оборонної продукції.
У 2017 році на заводі «Артем» розпочалося виробництво нових видів боєприпасів:
9 серпня 2018 року відкрили першу чергу з виробництва 152-мм снарядів для «Гіацинта». Цей проект став першим кроком до налагодження випуску снарядів для всіх артилерійських систем в Україні, від 100-мм до 155-мм калібру.
Потужності заводу дозволяють випускати до 18 тисяч снарядів на рік, а в перспективі — до 360 тисяч.
Окрім 152-мм снарядів, на заводі «Артем» також виробляють:
У 2021 році завод «Артем» освоїв виробництво 155-мм боєприпасів, які використовують країни НАТО. Також підприємство розпочало ремонт та модернізацію авіаційних ракет Р-73. У тому ж році «Артем» уклав угоду з канадськими компаніями про виробництво стрілецької зброї та боєприпасів.
Завод «Артем» відіграє важливу роль у забезпеченні української армії сучасними боєприпасами. Підприємство постійно модернізується та освоює нові технології, щоб відповідати потребам Збройних Сил України. Не зважаючи на численні удари росіян, співробітники продовжують робити все необхідне для перемоги.