«Ми вступили на арену історії тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна. Ніхто не хотів її визнати як самостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдиною боротьбою, упертою і безкомпромісовою, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за свою свободу і державну незалежність» (Симон Петлюра).
1-го січня 1919-го року на святі з нагоди 25-літнього ювілею Миколи Вороного з піснею Миколи Леонтовича «Легенда» під керівництвом Олександра Кошиця виступав Український Національний хор. З сильним враженням від почутого співу до диригента підійшов присутній на концерті С. Петлюра та сказав: «Олександре Антоновичу! Заберіть з собою Стеценка і приходьте до мене завтра – єсть важні справи».
Справи, які на наступний день на приватній аудієнції Петлюра сформував наступним чином: «За тиждень щоб була зорганізована для закордонної подорожі Капеля, а то, – добавив сміючись, – розстріляю!». На тій ж зустріч Кирилові Стеценкові було доручено скласти проєкт закону про організацію ансамблю та його подорожі за кордон, насамперед до Парижа.
Причина вибору саме цього міста пояснювалася тим, що саме у столиці Франції проходила Мирна конференція, на якій вирішували долю післявоєнної Європи. Огорнута війною Україна покладала великі надії на справедливе вирішення національного питання, особливо сподіваючись на проголошені принципи прав націй на самовизначення і проведення кордонів згідно з етнічною межею розселення народів.
Щоб домогтися визнання УНР, до Парижу відправилася дипломатична делегація на чолі з Григорієм Сидоренком. Окрім неї, за задумом Петлюри, до Європи варто було відправити ще й неофіційну, музичну місію, яка через українські пісні, довела б іншим державам, що українці — не росіяни, і не більшовики, а навпаки, воюють з ними свою незалежність.
«Капела мала показати, що українці справді є окремим народом із власною культурою. Завдання це було не з легких, бо в Європі століттями плекалися твердження про «єдинство русского народу». Вважали, що ніякої України й ніяких українців не було й немає», — писав у спогадах директор Музею визвольної боротьби України в Празі Симон Наріжний.
Читайте також: «Viva, Koshitz! Viva, Ukraine!»: світова слава «генія української пісні» Олександра Кошиця
«У музичнім відділі почалась дуже трудна і спішна робота з укладанням законопроєкту про Капелю. Наприклад: штати Капелі і кошторис доручено зложити мені і також Шишківському – канцеляристу з невідомим стажем, але дуже смілому і рішучому хлопцеві. Ми цей кошторис зробили в мене на помешканні за одну ніч. Треба було бачити, як ми його складали!
Цифри брались прямо зі стелі, нотувались дрібні речі і «Графи», забувалось найголовніше, мішали капусту з горохом. Над цим усім носилась чорним вороном думка, що ще один непевний день… і усе полетить до чорта: і Капеля, і уряд, і ми самі» (З «Щоденника» Олександра Кошиця).
Одночасно з розробкою законопроєкту було оголошено конкурс співаків для вступу до Капели. Необхідними умовами до зарахування в колектив були: видатний голос, елементарне знання й читання нот, українська свідомість і активність (треба було мати посвідчення від українських організацій про працю на користь українського народу).
Крім того, бажано було б знати чужоземні (головним чином, французьку й англійську) мови. Конкурс голосів відбувався в будинку «Музично-драматичної Школи імени М. Лисенка». Проводила його комісія під головуванням Ол. Ант. Кошиця. За суворим відбором до ансамблю набрали 100 осіб.
Підготовку до зарубіжного турне перервав більшовицький наступ на Київ. В сучасній українській столиці на той момент було дуже неспокійно: падали бомби, гуркотіли гармати, доносилася стрілянина. 4 лютого 1919-го року Капела буквально застрибуючи в останній вагон не в повному складі евакуювалася до Кам’янця-Подільського. В місті поспіхом відбувався добір співаків до колективу та проходили перші репетиції хору.
«На першій співанці Капеля зробила на мене прямо страшне враження – такого хорового дрантя я ще на віку свойому не бачив. Партії не розмірні, співати не вміють, виють, як вовки, маса безголосих…
Тяжко було дивитись в що перемінилось так добре і з такими труднощами обгрунтоване діло! Але приходилось братись і за цей хлам, бо інакше залишалось відмовитись від справи. Почалось розучування репертуару» (З «Щоденника» Олександра Кошиця).
З 24-го березня 1919 року, коли Капела залишила Кам’янець-Подільський, минув понад місяць перш ніж колектив дістався столиці Чехії. Через поганий зовнішній вигляд співаків часто сприймали за якусь заслану організацію диверсантів чи шпигунів. Постійно затримували для перевірки документів.
«Це була якась кочова орда, яку страшно було серед білого дня підпустити до міста», — писав у спогадах Олександр Кошиць. «Знаменитий артист Кузьмін був в обмотках, гімнастерці й без ознак білизни. Зражевський — в обдертому військовому кожусі й чоботях, які забули про підошви та каблуки, фізія неголена, напевно, з початку світової війни.
Велика Катря Здоріченко в якомусь страшному кожусі навиворіт і в папасі на голові. Багато дам у неймовірних пальто із солдатського сукна. Але всіх перевершив канцелярист Кизима — чорний, як жук, здоровенний дядько. В зубах чи люлька, чи козяча ніжка. В руках тягне відро, з якого стирчить сокира, налигач, обценьки та гасовий примус… Добре, що до Праги ми приїхали вночі» (З «Щоденника» Олександра Кошиця).
Спершу чеська влада і місцева інтелігенція упереджено ставилися до закордонних гостей – давалася взнаки російська пропаганда.
«Як відомо, Чехи до приїзду Української Республіканської Капелі були прихильниками «єдіної нєдєлімої Росії» і на наш «сепаратизм» дивились косим оком як на «зраду». Москалям удалось переконати Чехів, що нас немає, що ми «русскіє». Тому до приходу нашого хору кидано громи на Україну й Українців та відмовлювано нам права на нашу державну самостійність» (З спогадів співака, кур’єра Капели Олександра Пеленського).
Українська прем’єра у Празі кардинально змінила настрої містян. 11-го травня 1919 року в Національному театрі Праги (Národní divadlo) Капела під орудою диригента Олександра Кошиця уперше виконала славнозвісного «Щедрика» Миколи Леонтовича. Місцева газета «Venkov» лаконічно характеризувала прихід українців: «Veni, Vidi, Vici!»
Зі статті чеського композитора, диригента хору «Глагол» (Hlahol) Ярослава Кржічки (Jaroslav Křička) в журналі «Hudební revue» (№9–10), червень 1919 року: «Тяжко руці писати критику, коли серце співає хвалу. Українці прийшли і перемогли. Я думаю, що ми мало про них знали і тяжко кривдили, коли несвідомо і без інформацій з’єднували їх проти волі в одне ціле з народом російським»…
Попри надзвичайні труднощі упродовж травня-жовтня 1919 року хористи Кошиця дали майже 40 концертів у Празі, Відні, Бадені, Женеві, Берні, Цюриху. Репертуар Української Республіканської Капели складався із народних пісень в обробці композиторів Лисенка, Стеценка, Кошиця, Леонтовича.
Також хористи виконували гімн держави, в якій давали концерт та український славень. Найчастіше “на біс” просили “Щедрика” Миколи Леонтовича. “Щедрик” був коронною точкою нашого репертуару упродовж п’яти з половиною років”, — писав потім у своїх спогадах Олександр Кошиць.
Читайте також: Гімн Різдва: як український “Щедрик” підкорив світ
Світ був в захваті від української пісні, він висловлював неабияку повагу таланту диригента Кошиця та політичному рішенню Петлюри спорядити таку місію. На сторінках європейських видань з’являлися статті про захоплення українською культурою і співчутливе ставлення до національних прагнень нашого народу.
«Культурна зрілість України має стати для світу легітимізацією її політичної незалежності» («Musica Divina», 7 серпня 1919 року). «Цей концерт перевищує в хоровому мистецтві все, що досі було нам знане» («Basler Volksblat» (Базель), 13 жовтня 1919 року). «Їх устами говорить душа цілого народу» («La Tribune de Genève» (Женева), 14 жовтня 1919 року)
«Пам’ятаю в Женеві, коли проспівали «Марсельєзу» в моїй аранжовці, піднявся такий гвалт, що я прямо перелякався. Дами повискакували з своїх місць і в екстазі ламали парасолю об естраду. В Берні після концерту, коли я сів до авта і туди втягли вінок такої величини як я сам, студенти закидали мене квітами і до самого готелю бігли з криками за автомобілем»… (З «Щоденника» Олександра Кошиця).
Але головною метою закордонного відрядження українських хористів був усе ж таки Париж. Півроку капела не могла доїхати туди через неотримання віз. «Париж! Неждано, негадано… Візи дістали несподівано завдяки, здається, листові Пішона (сенатор, друг України) ще тоді, коли Італія дала візи і знов відобрала назад (кажуть що через інтриги москалів)» (Зі «Щоденника» Олександра Кошиця).
І ось 6-е листопада 1919 року, найбільший концертний зал столиці Франції “Олімпія”, українська прем’єра. Квитки коштували від 3-х франків на віддалені місця до 11-ти в ложах і партері. За традицією капела виконала гімн Франції “Марсельєзу” та України “Ще не вмерла України…”.
Як згадувалось згодом, тоді “великоросійські колеги” готували українцям провокацію:
«Москалі приготовляли для нас шкандал. Вони пробували ужити навіть помочі французів, представляючи нас за большевиків і спільних ворогів їх і Франції і пропонували при співанню гимну «Ще не вмерла» щоб один із москвинів звернувся до аудиторії і назвав нас зрадниками Великої Росії і Антанти та візвав публику до покинення салі.
Представники французької влади за інтервенцією ред. Pelisier відповіли тим московським колам, що коли вони зробили б такий шкандал, то їх арештують а прочих виселять з Франції. На концерт були вислані тайні агенти і збільшена кількість поліції і в той спосіб уникнено скандалу» (Софія Колодіївна, «Журнал» Капели).
Натомість на нещастя росіян, публіка була в захваті від української пісні, а відгуки знову ж таки були на боці України: «Жодна пропаганда не може бути ефективніша за цей виступ для визнання української нації”. Утім, щось змінити для нашої держави вже було неможливо, основні рішення ухвалили. Українську делегацію на Паризьку конференцію офіційно не допустили, Україну не визнали.
Головнокомандувач УНР також уважно стежив за успіхом свого проєкту та всіляко підтримував колектив. Проте, в умовах, в яких на той момент перебувала наша держава, а саме наближення радянської окупації, подальша фінансова допомога хористам була неможлива і членам колективу доводилося покладатися на власні сили. Більше того, попри зубожіння, Капела організовувала збір коштів на підтримку армії УНР.
Перед початком гастролей в Сполучені Штати Америки Головний Отаман УНР Симон Петлюра писав до диригента Капели Олександра Кошиця:
«Дорогий Маестро, Я радий, що Вам пощастило наново зорганізувати капелу. Хай краще з нею Буде Вам і краще для цілої справи. Не забувайте, маестро, під час Ваших концертних виправ про українські справи, про нашу національну честь і про обов’язки «собачі» до нашої справи.
Коли Вас будуть інтерв’ювати – незамітно говоріть: «українська музика – пісня «незалежна» – «своя» – «непохожа» – «своєрідна» – є частиною незалежної України». Не забувайте про нашу армію – коли можна організовуйте збори для неї, розголошуйте славу про неї, про її лицарські вчинки. Ну, і хай Вам та капелянам Бог України помогає. 21 березня 1922 р. б. Петлюра».
«Можу запевнити, що ми тут в «Старому» Світі стежимо за Вашими виступами, радіємо Славі Вашій і шлемо свої найкращі чуття і благословенство у Вашій діяльності!» (Лист Голови Директорії УНР Симона Петлюри до диригента Капели Олександра Кошиця, 5 лютого 1923 року).
7-го травня 1924 року в Нью-Йорку відбувся останній концерт Капели. Ті американські гастролі стали фіналом існування колективу. На жаль, тоді УНР була вже повністю окупована більшовиками, а учасники хору опинилися в еміграції. Світ, хоч і пізно, визнав талант українців, але рішучості у виділенні військової і політичної допомоги не проявив.
За матеріалами Т. Пересунько «Культурна дипломатія Симона Петлюри: «Щедрик» проти «русского мира». Місія Капели Олександра Кошиця (1919–1924)».
Нагадуємо, що новини без цензури публікуємо в Телеграм 
, підпишись зараз, щоб не пропустити важливе!
