Радіоміни: історія застосування у Києві та Харкові

Історія Другої світової пам’ятає багато випадків використання різноманітної незвичайної зброї. Одним з прикладів можуть слугувати радянські радіоміни. Нажаль, найбільшу відомість вони отримали саме за застосування на території України, а саме у Києві, Харкові та Одесі.

Створення зброї

18 липня 1921 року постановою Ради Праці та Оборони СРСР було засновано Особливе технічне бюро з військових винаходів спеціального призначення (скорочено – «Остехбюро»). Очолиkf його непересічна людина – інженер-винахідник Володимир Іванович Бекаурі.

В 1905 Володимир Іванович закінчив Михайлівське технічне залізничне училище в Тифлісі, і з 1907 жив в Санкт-Петербурзі, де конструював і виготовляв сейфи. До початку революції він також встиг зареєструвати кілька патентів на винаходи у сфері телеграфії та залізничного транспорту.

Наприкінці 1920 року Бекаурі разом із академіком В. Н. Іпатьєвим організував Експериментальну майстерню з нових винаходів (Ексмані) при Державному науково-технічному інституті. У 1921 році документом, на якому стояв підпис самого В. І. Леніна, його призначили керівником секретного Остехбюро, яке зайнялося розробкою диверсійних озброєнь — вибухових пристроїв, транспортних засобів для підводних диверсантів, створення нових засобів зв’язку і навіть робототехніки.

Одним з винаходів Остехбюро і стала радіокерована міна БЕМІ, названої за першими буквами прізвищ її творців – Бекаурі та його соратника Володимира Федоровича Міткевича.

Особливості конструкції

Міна являла собою восьмиламповий блок управління, який міг приймати і декодувати спеціальний радіосигнал, після чого видавав електроімпульс, здатний активувати відразу три детонатори. При використанні спеціального розгалужувача кількість детонаторів, що підриваються, зростала в 12 разів. Фактично, такою міною можна було привести в дію будь-яку кількість вибухівки, причому вона могла знаходитися не поряд із зарядом, а на відстані до 50 метрів від нього.

Блок управління з розгалужувачем (або без нього) поміщався у прогумований мішок разом з акумуляторною батареєю, якої при постійній роботі вистачало на 4 дні підтримки міни у зведеному стані. На той час транзистори вже були винайдені, але ще не застосовувалися при виробництві радіоапаратури – замість них використовувалися радіолампи, які споживали значну кількість електроенергії, тому батареї надовго не вистачало. Радянські інженери значно збільшили цей термін, підключивши радіолампи блоку до годинникового реле , яке періодично включало їх. Таким чином, час активного стану міни зріс у 5–10 разів, залежно від періоду включення, що задається. При цьому радіосигнал, який ініціює вибух, повинен був не перериватися досить довго, щоб міна змогла вловити його.

На відстані від 0 до 40 метрів до міни через кабель підключалася 30-метрова антена, яка могла замуровуватися в стіну, закопуватися на глибині до 1,2 м або притоплюватися на глибині до 0,5 метра. Крім блоку та акумулятора, в мішок могла поміщатися міна-пастка натяжної дії, яка мала спрацювати при спробі розв’язати цей мішок.

На корпус приймача наносилися римські цифри, що вказували на довжину хвилі, на якій він працює. Наприклад, приймач із номером XXXIV працював на частотах 413.8 — 428.6 кілогерц. Приймачі з номерами більше, ніж XVIII, призначалися длч особливо далекого управління вибухом і мали підвищену чутливість.

Сумна доля розробника та успіх виробу

Бекаурі був особисто знайомий зі Сталіним, чимось йому не догодив і, як багатьох, хто оточував вождя наприкінці 30-х років, його репресували (це сталося 1938 року). Значна частина його винаходів, а також розробок Остехбюро, була забута. Але міни БЕМІ, які добре зарекомендували себе на випробуваннях, залишилися на озброєнні армійських диверсантів та диверсантів НКВС та незабаром голосно заявили про себе. Їх лише перейменували на Ф-10, щоб ніщо більше не нагадувало про опального винахідника.

З початком війни міни Ф-10 почали все частіше і частіше завдавати противнику відчутної шкоди. При відступі з різних міст і сіл сапери військ спеціального призначення готували до підриву будівлі, де з ймовірністю міг розміщуватися штаб великого німецького армійського з’єднання, офіцерський готель, гуртожиток, кінотеатр чи склад. У великих містах СРСР фахівці НКВС із тією ж метою проводили таємні операції з мінування адміністративних будівель. Усі подробиці цих операцій невідомі й досі.

17 липня 1941 року трьома радіозарядами по 250 кг кожен з відстані 150 км було підірвано штаб 56-го моторизованого армійського корпусу вермахту у селищі Струги Червоні Псковської області. 4 серпня злетів у повітря автомобільний міст у районі білоруського міста Орша на трасі Мінськ-Москва. А 24 вересня 1941 року відбулася найвідоміша та наймасштабніша акція з використанням радіокерованих зарядів.

Вибухи в Києві

19 вересня 1941 року до Києва увійшли німецькі війська. На цей момент центральні вулиці міста спорожніли – з Києва було евакуйовано всі державні установи, сім’ї партійних діячів та комскладу, а також просто заможні кияни, які займали престижні квартири у центральних районах. Захопивши Київ, німці виселили звідси небагатьох мешканців, не зачепивши тільки двірників і швейцарів.

У перші ж дні окупації до нової влади звернувся невідомий робітник. Як випливає з уцілілих документів, він повідомив їм про факти мінування радянськими саперами цілої низки адміністративних будівель: будівлі Верховної ради УРСР, штабу Київського особливого військового округу, будівлі республіканського НКВС (німці розмістили там Гестапо), музею Леніна, оперного театру та інших. Німецькі сапери розмінували ці будинки, і в комендатурі вирішили, що відтепер місто абсолютно безпечне.

24 вересня 1941 близько півдня на Хрещатику пролунав перший вибух. Першими було зруйновано готель «Спартак» із розміщеною в ньому комендатурою та магазин «Дитячий світ», в якому знаходилася жандармерія. Лише у комендатурі загинуло близько трьохсот німців, а також було знищено кілька десятків автомашин, припаркованих поряд. Загинуло й кілька мешканців міста, які прийшли до комендатури, аби оформити документи. Крім того, з вікон будинків на Хрещатику, Прорізній і сусідніх вулицях вилетіли шибки, які поранили німецьких військових і киян, що знаходилися на тротуарі.

Поки німці приходили до тями і заарештовували підозрілих громадян, почали вибухати інші будівлі – кінотеатр «Спартак», будівлю колишньої Міської Думи на площі Калініна (нині – майдан Незалежності), ЦУМ та багато інших.

Наслідки

Ситуацію значно ускладнювало й те, що на дахах багатьох будинків зберігалися запаси пляшок із запальною сумішшю, якими бійці народного ополчення мали закидати ворожих солдатів у разі, якби у Києві велися вуличні бої. Тепер ці смертоносні запаси спалахнули, і вже за годину майже весь Хрещатик палав.

Німецькі солдати намагалися загасити вогонь, але ще перед відступом радянські сапери підірвали водокачку і води у пожежних гідрантах не було. Німці спробували простягнути пожежний рукав до самого Дніпра, але якісь невідомі перерізали його в тому місці, де він проходив через ніким не охоронювану, зарослу лісом Дніпровську кручу. На помсту німці розстріляли кількох спійманих ними громадян, яких вони звинуватили в псуванні рукава.

Хрещатик горів і вибухав кілька днів, перш ніж останні осередки пожежі були загашені. Вулицю було зруйновано майже повністю. Загалом у Києві внаслідок підривів було знищено близько 940 великих житлових та адміністративних будівель.

Харків та Одеса

22 жовтня 1941 року о 17 годині 45 хвилин в окупованій румунами Одесі була підірвана будівля НКВС на вулиці Маразлієвській (тоді – Енгельса), де розміщувалася румунська військова комендатура та штаб 10-ї піхотної дивізії 4-ї румунської армії. Будівля багато разів ретельно оглядалася румунськими та німецькими саперами, оскільки окупаційна влада кілька разів була попереджена зрадниками про те, що будівля замінована. Але сапери так нічого й не виявили, і будівля була підірвана. Під руїнами залишилося багато офіцерів штабу, серед яких опинився і військовий комендант Одеси – командувач 10-ї дивізії румунської армії генерал Іон Глогоджану.

Про загальний рівень нервозності німецького командування у зв’язку з цими вибухами говорить таке визнання маршала Еріха фон Манштейна, наведене в його книзі «Втрачені перемоги»: «…загалом, тоді доводилося перевіряти всі будівлі, чи немає в них мін уповільненої дії, оскільки у Києві німецький штаб, а в Одесі румунський штаб загинув від таких мін».

14 листопада 1941 року о 4 годині 20 хвилин в окупованому Харкові міни перетворили на купи цегли кілька будинків, в одному з яких був штаб 68-ї німецької дивізії. Вибухом убило командира дивізії генерал-майора Георга Брауна, двох офіцерів та тринадцять солдатів. У цьому будинку до здачі міста Червоною армією розташовувався штаб Хрущова, який був членом військової ради Південно-Західного напрямку (міна була встановлена з його дозволу, коли штаб ще не залишив приміщення).

Після втечі Хрущова у радянських фахівців залишалося замало часу для ретельного потайного мінування. Тому німці перебували у повній впевненості, що ці приміщення можна займати спокійно. Вибух ініціювали сигналом, надісланим із секретної радіостанції РВ-25, що знаходилася за 556 кілометрів від Харкова, у селищі Семилуки під Воронежем.

Сучасність

З моменту переходу військ Червоної армії в наступ сфера застосування радіофугасів значно звузилася. У відкритих джерелах майже нічого не повідомляється про використання після 1941 року, але вони голосно нагадали про себе через десятиліття після війни.

У 1981 році, перед XXVI з’їздом КПРС, в ході перевірок будівель Москви на предмет диверсій у будівлі тодішнього Держплану в Охотному Ряді (нинішня Держдума) під штукатуркою було виявлено провід німецького виробництва зразка 1930-40-х років. Саперів, що прибули на місце, він привів до ящиків з кількома сотнями кілограмів вибухівки, які були закладені під фундамент будівлі ще в 1941 році. Розмінування зайняло близько 10-12 днів.

У липні 2005 року було знесено готель «Москва» довоєнної побудови. 10 липня о 14:30 із потаємних замурованих ніш у підвалі готелю було вилучено ящики часів війни з 1160 кілограмами тротилу.

Більше ймовірно, що вибух обох будівель мав ініціюватися міною Ф-10. Чи залишилися ще в Москві та інших містах заміновані 1941 року і не розміновані досі об’єкти, достеменно не відомо. Будемо сподіватись, «ехо війни» колись спрацює у Москві на радість українцям.