Інформація є одним із найбільш руйнівних знарядь в руках тих, хто вміє нею користуватись. В часи “Холодної війни” між США та ссср, це знаряддя було в руках української інтелігенції в еміграції.
“Радіо свобода” (“Радіо Вільна Європа”/”Радіо Визволення”) — таку назву має інтернет-видання та служба радіомовлення, які є некомерційною організацією.
Виданню неодноразово закидали поширення пропаганди американських інтересів, однак, воно позиціонує себе, як міжнародне незалежне ЗМІ. Гасло організації: “Вільне ЗМІ у невільних країнах”. Отже, як зароджувалась організація, яка пропагує свободу слова та визволення від тоталітаризму.
З початку радіо “Вільна Європа” та радіо “Свобода” були різними організаціями створеними Джорджом Ф. Кеннаном (МЗС США) та Френком Гардінером Візнером (ЦРУ) для використання талантів емігрантів з радянського союзу та Східної Європи на користь інтересів США.
Радіо “Вільна Європа” було засноване в 1950 році. Серед найбільш популярних тем — критика комунізму у Центральній та Східній Європі. Через 9 років радіо змінило назву на “Свобода”, яка використовується і сьогодні.
Як засіб масової інформації функціонує у 21 країні світу 28 мовами. Серед країн, зокрема, Україна, росія та білорусь, а також Вірменія, Грузія, Туркменістан, Татарстан, Іран, Азербайджан та ін.
Радіо “Вільна Європа” було створене на початку “Холодної війни” для передачі інформації людям за “залізною завісою”, і мало на меті підрив та знищення комуністичного режиму ссср. Загалом, воно зіграло значну роль у цьому процесі.
«Брати й сестри! Українці! Ми живемо за кордоном, та наші серця й думки завжди з вами. Жодна „залізна завіса“ не розділить нас і не стане на перешкоді»
Такими словами розпочався перший ефір Радіо “Визволення” на території України 16 серпня 1954 року. Тодішній офіс редакції знаходився в Мюнхені (Німеччина, Баварія), а штат працівників складав аж 4 людини — стенографістка і 3 редактори.
З часом він збільшувався шляхом запрошення до його складу представників української еміграції з різних країн світу. Серед них були: Михайло Добрянський (Великобританія, керівник київського відділу), Микола Ковальський (Франція, головний редактор), Микола Степаненко (США, заступник головного редактора), а також Андрій Ромашка та Юрій Таркович (Німеччина, редактори та автори).
Кожен вихід в ефір починався і закінчувався виконанням гімну України. Однією із перших тем, яка була висвітлена в ефірі став Голодомор (1932-33 років). Тема була висвітлена, як спланована акція радянського союзу проти українського народу, але однією з проблем викладення інформації, була сувора заборона на заклики до повстань та будь-які слова, чи фрази, які можуть викликати міжетнічну ворожнечу.
Формально мюнхенський офіс, який мовив на території України, підпорядковувався та фінансувався ЦРУ, що стало вагомим приводом для гострої критики радянської сталінської преси.
Радіовежа на Подолі
В Мюнхенському офісі Радіо ВЄ/С була велика бібліотека, куди замовляли, зокрема, нові газетні випуски з великих та маленьких міст ссср, а згодом і пострадянських республік. Був створений спеціальний аналітичний відділ, який аналізував інформацію, отриману з ссср та співставляв з інформацією із західних ЗМІ, а також з власних дослідницьких матеріалів, щоб доносити максимально правдиву інформацію до своїх слухачів.
Трансляція проводилась і на радянський простір, однак, сигнал спецслужби кгб завжди намагались заглушити. Вже у 1955 році, майже через рік, після того, як українська служба Радіо “Визволення” почала трансляцію українською мовою, почали з’являтись станції глушіння, і зловити хвилю “Визволення” стало складніше.
Згодом, у всіх містах радянського союзу, зокрема, і в Києві починають з’являтись вишки, які вносять перешкоди в мовлення радіостанцій. В столиці така вишка і досі стоїть на Подолі, а ще одна була на шпилях костелу св. Миколая.
Це лише деякі з відомих точок радянської системи глушіння. Загалом, у Києві була ледь не третина від усієї кількості розрахованої на УРСР, тому хвилі “Визволення” тоді були недоступні для киян, а про шкідливе випромінювання активних станцій глушіння серед міста на його жителів, вождів радянських республік не цікавило, головне за будь-яку ціну не дати не бажаній інформації просочитись до звичайних людей.
Окрім того, радянська пропагандистська машина ні на хвилину не перестає працювати, і про Радіо “Свободу” навіть знімають фільми — “Радіо Диверсанти” (1973) та “Канкан в англійському парку” (1984). В першому фільмі журналістів Радіо “Свободи” всіх поголовно називають націоналістами з кривавим минулим, і звинувачують у співпраці з нацистами; а в другому зображають їх розпусними алкоголіками, які живуть на “широку ногу” за гроші американців.
Читайте також: Як працює путінська пропаганда і чому батьки не вірять власним дітям?
Леонід Плющ
Валерій Марченко
Було безліч людей, які слухали Радіо “Свобода”, і навіть ті, які намагались писати листи до редакції, не дивлячись на суворі заборони та застереження. Часто такі листи до редакції не доходили, а осідали в архівах КГБ, а їх автори “магічним” чином зникали в тюрмах та божевільнях. Одним із таких “зниклих” довгий час був український математик і дисидент Леонід Плющ.
На нього було заведено 8 томів кримінальної справи, а самого Плюща на 4 роки запроторили до Дніпропетровської божевільні, де накачували галоперидолом, щоб вилікувати від неіснуючої шизофренії.
З часом, його обличчя перекосилось, він почав заїкатись і впав в апатію. Лише через суспільний резонанс його вдалось перевезти через кордон радянського союзу на захід — в Європу.
Всі акти незгоди з офіційною позицією кремля вважались впливом “ворожих голосів”, одним із яких був голос Радіо “Свободи”. Однак, історії про звірства, які відбуваються за “залізною завісою”: в таборах, тюрмах та божевільнях, як людей катують та вбивають все ж доходили до європейців, і викликали резонанс, хвилі шоку та обурення, що, звичайно, не грало на користь геополітичних амбіцій радянського союзу.
Серед безлічі подібних історій, історія Валерія Марченка — дисидента, правозахисника та українського журналіста, який отримав більше 15 років таборів за розповсюдження інформації в західних ЗМІ про порушення прав людини в радянському союзі.
Перший тюремний строк отримав в 1973 році у віці 26 років за “антирадянську пропаганду та агітацію”, вирок — 6 років тюремного ув’язнення суворого режиму і 2 роки заслання. Під час відбування покарання в пермському таборі для політв’язнів №35 отримав інвалідність у зв’язку із тяжкою хворобою нирок. Однак, навіть не зважаючи на це, відмовився писати заяву-каяття.
Після звільнення (1981 рік), доля його склалась не найкращим чином — не міг знайти роботу, працював сторожем, робив переклади, активно займався правозахисною діяльністю. Через 2 роки, вже будучи тяжко хворим, був заарештований вдруге. Не покаявся, знову. Київським судом був визнаний особливо небезпечним рецидивістом, отримав термін 10 років таборів і 5 років заслання. Був етапований у пермські табори, де незабаром у нього відмовили нирки і він помер.
Куптій Дарина
Нагадуємо, що новини без цензури публікуємо в Телеграм 
, підпишись зараз, щоб не пропустити важливе!
[…] Кілька років тому в архіві медустанови було знайдено матеріали, де йшлося про те, що в лікарні містилися дисиденти Анатолій Лупинос та Леонід Плющ. […]