У першій частині ми згадали про найбільш відомі обереги, які існували в традиційному побуті киян. Однак, попри очевидні на перший погляд речі, бували в оселях і не зовсім помітні обереги, які виконували важливу роль для родини. Розповідаємо, що цікавого, а інколи навіть лячного можна було знайти в оселях мешканців Київщини.
Невеличкий полотняний мішечок із рідною землею часто можна було побачити у побуті на території Київщини. Такий оберіг зазвичай готували для того члена родини, який планував довготривалу поїздку, також часто подібний мішечок матері давали донькам і синам, коли ті їхали вчитися у делеке місто.
Люди вірили, що такий оберіг допоможе у скрутну хвилину або коли людині буде морально важко. Крім того, полотняну тканину для мішечка часто оздоблювали ручною вишивкою. Має цей оберіг і сумну славу — в роки репресій ці мішечки брали з собою політв’язні, прямуюючи у заслання до Сибіру, Магадану чи Тайги.
Читайте також: Таємні дворики міста – де у Львові сховатись від туристів
Ладанка — це релігійний оберіг, який має коріння ще з язичницьких часів. Ладанка може бути як настільною прикрасою в домі, так і нагрудною. До речі, це тепер більшість з нас уявляє ладанку як невеличку іконку, яку ми носимо в якості оберегу, однак раніше ладанкою вважалися мішечки, куди поміщали тексти молитов, фрагменти різних святинь або землю зі святих місць.
Обов’язково клали шматочки деревної смоли, ладану — власне, звідси й походить назва амулету. Церковну ладанку навіть сьогодні можна придбати прямо в храмі після закінчення богослужіння. Ладанка відвертала від свого власника все лихе, зокрема злі погляди та помисли.
Читайте також: Добропарк — перлина Київщини та місце для відпочинку
На знімку — різдвяний гуцульский колач, фото: Музей Івана Гончара
Хліб для наших предків закривав не тільки первинну фізіологічну потребу, але й закривав гештальт морально-релігійних установок. Традиційно, особливий хліб пекли на великі події, на кшталт церковних свят — таких, як Великдень (господині готують Паску) чи Різдво (господині готують різдвяний колач на другий Святвечір — 14 січня).
Крім того, особливу випічку після богослужіння можна помітити в храмах навіть сьогодні — це акуратні невеликі квардратики білого хліба, який називається “аркуш”. Вважається, що це тіло Христа. Також хліб виконує навіть в сьогоденні важливу обрядову роль, зокрема на поминках та весіллях використовують спеціально спечений хліб — це може бути колач, паляниці, плетінка та інші різновиди хліба. На Київщині традиційно короваєм зустрічають молодят після взяття шлюбу — вважається, що той з молодят, який відламає більшу частину калача, стане головним у новоспечній родині.
Ще донедавна в сільських оселях можна було зустріти традиційні лави (елемент меблів, що являв собою довгу лавку, міг бути як зі спинкою? так і без). Лава вважалася обличчям господині, тому дотримання її в порядку було важливим, адже по цій ж лаві могли судити про охайність ґаздині. Однак, в усіх правилах є виключення — так, під час різдвяно-новорічних свят, лаву не годилося витирати, тому що там могли сідати померлі родичі, які приходили частуватися святковою трапезою. Також, біля лав начебто зустрічали домовиків, що вилізали з печі у пошуках чогось цікавого. Коли ж домовий шкодив власникам — господар клав під лаву сокиру, щоб віднадити усіляку нечисть.
«Вибачайте, гостеньки, що лави не в славі, бо яка господиня, така й лавиня», — так зустрічала неочікуваних гостей жінка, коли не встигала привести в порядок дім.
Однак, крім банальних суджень про чистоту оселі, лава виконувала й іншу роль — обрядову, адже тут купали немовлят та садили поважних гостей, а от непроханим часто могли сказати гостре слівце на кшталт “твоє місце під лавою”, що означало зневагу.
Читайте також: «Ні кроку назад» або Наказ №227: «гарматне м’ясо» Сталіна
Дукач — це традиційна жіноча нагрудна прикраса. Дослідники вважають, що своє коріння вона започаткувала від змійовиків. Дукач носили як заміжні, так і незаміжні дівчата. На Чернігівщині, наприклад, були поширені дукачі із пишними бантами, багато оздоблених камінням — самі прикраси виготовляли із срібла.
Матері дарували дукачі донькам, ледь тим виповнялося 10-12 років — це була не просто прикраса, а оберіг від злих поглядів. Особливо матері боялися вдів, бо ті через власне горе, начебто, могли напророчити дівчинці таку ж сумну долю.
Дукачі часто хоронили разом із небіжчицею, щоб та мала спокій у потойбіччі. З приходом радянського союзу до влади в Україні дукачі почали ховати — так само, як і ладанки та зґарди. Однак, в сьогоденні потроху відроджується звичай серед молодиць носити традиційні дукачі. До слова, сьогодні цю прикрасу можна побачити у Київському історичному музеї.
Читайте також: Українська “Мавка” — що відомо про дебютний ЗD-мультфільм за мотивами драми-феєрії Лесі Українки
Весільний вінок на Київщині виконував особливу роль, як і в кожній історико-етнічній частині України. Вінок для вінчання молодої збиралися шити жінки, однак могли це робити тільки ті, хто був щасливий у шлюбі. Не допускалися до такого делікатного заняття вдови чи розведені жінки, а під час виготовлення вінка співали тужливі пісні.
Цей процес займав від 3 до 6 годин — у вінок вкладали часник та любисток, адже вважалося, що ці елементи віднадять від молодої заздрісні погляди. Весільний вінок потім зберігали в якості оберега щасливого подружнього життя. У сучасному українському весіллі роль вінка виконує фата.
Нагадуємо, що новини без цензури публікуємо в Телеграм 
, підпишись зараз, щоб не пропустити важливе!
[…] […]
[…] Читайте також: Обереги та зґарди — як кияни оберігали душевний спокі… […]