Київщина, як і кожна історично-етнографічна частина України, багата на культурну спадщину та свої особливі традиції. Тут панували власні закони, які пророкували багацтво та добробут, сімейний затишок та спокій. Кожна господиня знала про те, як вберегти спокійний сон немовляті та що покласти у великодній кошик, щоб весь рік був вдалим. Розповідаємо про традиції киян, що передавали від матері до доньки та від батька до сина.
“Хата є елементом усіх форм сучасної духовності, одним з провідних втілень української національної ментальності. У ході формування свідомості хата виступала спочатку як синкретичне уявлення, символ, далі як образ і знак, нарешті, особливо впродовж останнього століття, — як ідея, моральна засада, естетичний критерій, світоглядна категорія”, — писав Ігор Мойсеїв.
Спільне життя української сім’ї починалося вже після весілля — саме тоді новоспечені молодята облаштовували свою хатину. Якщо батьки пари були заможними, то подружжя мало власну хату — в іншому випадку молодята жили з батьками чоловіка, рідше з батьками дружини. Однак ми розглянемо той варіант, коли пара облаштовувала власне подвір’я і оселю.
Отож, одним з перших елементів, який вів до хати, був поріг. За традицією вважали, що тут перебував дух предків — це вірування походить ще від дуже давнього звичаю, коли родичів ховали під порогом обійстя.
Відтак, поріг був сакральним місцем. Наприклад, молоду мали перенести на руках через поріг, щоб не потривожити пращарів, в іншому ж випадку ті могли нашкодити молодиці — аж до важкої хвороби. Поріг оберігав дім і від поганих людей, які могли бажати молодій сім’ї недоброї долі — задля запобігання такому на порозі вирізали хрест, а ще часто його застеляли вовняним килимком.
Крім того, поріг виконував і обрядову роль — у разі, якщо новонароджене маля було неспокійним, мати купала малюка на порозі задніх дверей. Загалом, такий звичайний на перший погляд елемент архітектури для наших предків перетворився у сакральний об’єкт. Навіть зараз зберігаються деякі вірування, як-от не передавати гроші через поріг.
Читайте також: Весілля за тиждень та мрії стати трактористкою — історія майстрині петриківського розпису Марфи Тимченко
Лялька-мотанка — один із найкрасивіших і водночас наймістичніших українських оберегів. Сьогодні таку красуню ручної роботи можна придбати за 10-11 тисяч гривень — майстриня закладе у виріб все те, що побажає майбутній власник.
Мотанка виконувала функцію сакральних оберегів — її брали з собою у подружнє життя молодиці. Здебільшого ляльку ховали у скринях, але інколи їх могли класти на чільне місце в обійсті. Такі мотанки передавали матері своїм донькам, виготовляли їх власноруч. Мотанку ставили у люльку немовляті, щоб відвертати злих духів. Власне, слід зауважити, що мотанка — це не ігрова лялька, а символ родючості.
Один із обов’язкових елементів ляльки — хрест (символ сонця) на обличчі, щоб ніяка нечисть не вселилася в оберіг. Горизонтальні лінії означали жіноче начало, а вертикальні — чоловіче. Однак, попри свої сильні енергетичні властивості, цей атрибут могли використовувати і в поганих цілях, але таке бувала вкрай рідко.
Робити ляльку із злим підтекстом — заняття гріховне, тож бралися до такої роботи ворожки, і то охочих знаходилося небагато — а от замовниками були давні вороги родини чи ображені. Після Другої світової війни в Україні припинили виготовляти мотанки як сакральний атрибут, натомість почали стандартизовувати мотанки під звичайні фабричні іграшки. Культура відновлення виробництва мотанок почалася нещодавно.
Читайте також: 10 фактів, чому росіяни і українці ніколи не були «братніми» народами
Зґарда має традиційне гуцульське коріння — цю прикрасу носили на території Галичини та Буковини, однак і в Київській області вона була шанована. Ярмарки, які тривали на великі свята в горах, приваблювали жителів з усії України — кияни не стали винятком, адже саме тут і купляли прикрасу. Цікаво, що спочатку зґарда вважалася тільки жіночою прикрасою, а своїм існуванням завдячувала ще язичникам.
Тривалий час зґарда носила в собі сакральні побажання її власника: родючість, добробут, багацтво та інше. Також гуцули використовували прикрасу для носіння хрестика, який ховали під одягом. Коли ж християнство набуло поширення, то зґарду, разом із хрестиком, носили поверх сорочок і кептарів. До слова, ця прикраса означала ще й статусність її власниці, адже носити подібний аксесуар могла не кожна дівчина. Вартувала добра зґарда немало, і чим більше хрестиків на ній було — тим більш багатою вважалася родина.
Читайте також: Політична реклама у Львові в XIX столітті
Обов’язковим атрибутом в хаті молодят були образи (або ікони) — саме вони виконували одну з найголовніших ролей. Ікони дарували батьки, і здебільшого вони передавалися у спадок. Класти образи будь-де не можна, адже для цього є визначені місця, зокрема вішали образ над входом в оселю, поверх закладали рушник, який, до слова, також був оберегом.
В ідеалі місце, де стояла святиня, мало бути чистим від інших предметів. Часто ікону ставили неподалік від печі. Вважалося, що так оберігається сімейний спокій, водночас родина висловлювала вдячніть за їжу на столі та збори всіх членів сімї.
Рушник також був обов’язковим атрибутом для сімейного життя. Вишитий рушник здебільшого клали понад образами в хаті — також його чіпляли і над входом, вже згодом почали практикувати і інший спосіб.
Рушник клали зверху весільних фотознімків, власне, в деяких селах і досі так роблять. Святкові фото бабусь і дідусів оздоблені вишивкою з бісеру та ниток. До слова, узори на рушнику вишивали в залежності від статусу молодят.
Вишитим рушником прикрашали колиску новонароджених дітей, щоб вберегти від лихого, водночас їх використовували і в поминальних обрядах. Таким чином, можна сказати, що рушник як зустрічав нове життя, так і проводжав вже небіжчиків.
Нагадуємо, що новини без цензури публікуємо в Телеграм 
, підпишись зараз, щоб не пропустити важливе!
