Джеймс Ернест Мейс народився 18 лютого 1952 року в штаті Оклахомі, США. Батько Мейса був родом з індіанського племені черокі з корінних земель у Північній Кароліні, яких федеральний уряд у 1835 році примусово виселив з рідних домівок до Оклахоми.
Звідти й походила зацікавленість вченого геноцидами. Його батько був стрілочником, тому ні він, ні його дружина — мати Джеймса, не закінчували середньої школи, але вони завжди намагалися забезпечити свою дитину університетською освітою, тому що бачили, як той тягнеться до знань.
В Оклахомському університеті Джеймс в 1973 році здобув ступінь бакалавра історії, після чого перейшов до Мічиганського університету, щоб зосередити свою увагу на детальному вивченні русистики. Під впливом свого викладача — професора Романа Шпорлюка приступив до вивчення історії України.
Саме від нього Мейс і дізнався про Великий голод як велику катастрофу і одразу ж відреагував: «Цього не може бути! Ми би знали про трагедію таких масштабів — такі втрати неможливо замовчати!». У 1978 році отримав диплом магістра гуманітарних наук, що дозволяло йому займатися науково-дослідною роботою.
У 1981-му Джеймс Мейс захистив дисертацію «Комунізм та дилеми національного розвитку у радянській Україні 1918-1933 років». Не можна сказати, що ця тема була актуальною. Вона не знайшла підтримки навіть в Гарвардської професури, проте це не спинило Мейса. Він професор Гарварду вивчає творчість «Розстріляного відродження» і українську мову.
Читайте также: Як це було: Голодомор 1932-33 років
Згодом він почав працювати над книгою Роберта Конквеста «Жнива скорботи». Саме він створив у Гарварді дослідницьку програму про історію Великого голоду 1932—1933 років, а з часом став виконавчим директором комісії дослідників при Конгресі США та за чотири роки організовував її діяльність.
Окрім роботи в комітеті Джеймс Мейс брав активну участь у гарвардському проекті щодо джерел про Голодомор 1932–1933 років, а в 1993-муі зовсім вирішує переїхати до України, в Київ – ближче до архівів та джерельної бази. Тут познайомився й одружився з письменницею Наталією Дзюбенко.
«Я разом із друзями-письменниками сиділа на літній веранді київської кав’ярні неподалік Будинку письменників. Побачила, що вулицею йде чоловік в такому сірому піджачку з латками на ліктях і з якоюсь торбинкою. Мені так дивно стало: я ніколи такого не бачила. Потім Джиммі пояснив, що це «гарвардський» піджак, так ходить професура… І я дивлюсь на нього й раптом думаю: «Боже, це йде мій чоловік», – згадувала Наталія Дзюбенко-Мейс про їх першу зустріч.
У той же ж день, Джеймс Мейс провів Наталю до її будинку. Впродовж всієї ночі він ділився з нею своїм заглибленням в тему і про відсторонення своїх західних колег. І тоді вона запропонувала залишитися в неї на ніч – бо важко й уявити, що могло спіткати американця вночі на Троєщині у 1990-ті. Відтоді вони не розлучалися.
Читайте также: Свідомо пішла на смерть: ростріляна патріотка Олена Теліга
Джеймс Мейс був професором політології Національного університету «Києво-Могилянська академія», редагував англомовну версію газети «День», читав лекції, брав участь у різних заходах і невтомно працював. Він не хотів, щоб українській нації випало на долю забуття, як це сталося з його предками.
«Мені судилася така доля, що ваші мертві вибрали мене. Не можна займатися історією Голокосту та не стати хоч би напів-євреєм, як не можна займатися історією Голодомору й не стати хоча б напівукраїнцем», – писав Джеймс.
Читайте также: “Наполеон”: знаменитый историк Евгений Тарле
Після одного з російсько-українського форуму, даючи відповіді на запитання, він поділився своїми думками стосовно ставлення росіян до України та її незалежності: «Нічого не змінилось і нічого не зміниться». І прогнозував, що при першій ліпшій можливості Росія розіграє кримську карту і тоді військовий конфлікт буде неминучим.
«Та краще б він спав до полудня!», – викрикнув Мейс, почувши слова Бориса Єльцина, що кожен росіянин, прокинувшись, має подумати, що він зробив для України. І саме українське питання (а не балканське) вважав доленосним для всієї Європи.
Його дружина пригадувала: «Він ще у 1990-ті, говорив, що Росія зараз не піде на Україну, що вона ще слабка, але тільки-но «стане на ноги», то за найменшої ж нагоди виставить Україні претензії — і територіальні, і матеріальні, і людські. Хто тоді думав, що ми з росіянами будемо воювати? Ніхто. А він весь час говорив: «Не будьте наївними. Уся політична історія Росії свідчить, що буде саме так».
Саме Джеймс Мейс подав ідею запалювати свічки в знак пам’яті за померлими від Голодомору, щоб вони освітили «майбутнє без жертв, без насильства, без жахів». Джеймс Мейс разом з дружиною проживали у скромній оселі на Троєщині: спочатку в невеличкому помешканні на околиці, а потім уже в п’ятикімнатній квартирі, яку придбали, щоб розмістити величезну бібліотеку науковця.
Незадовго до смерті Джеймсу знадобилося переливання крові. Після процедури історик попросив назвати йому імена донорів і одного разу сказав: «Тепер я справжній українець». Помер Джеймс Мейс 3 травня 2004-го в Києві. Похований був на Байковому кладовищі. Посмертно нагороджений орденом Ярослава Мудрого ІІ ступеню. За два роки після смерті історика український парламент таки визнав Голодомор геноцидом.
2 грудня 2005 року президент Віктор Ющенко підписав розпорядження про увічнення пам’яті Джеймса Мейса. Документ передбачав встановлення меморіальної дошки на будинку вченого, зведення пам’ятника, публікацію його праць, перейменування однієї зі столичних вулиць на його честь, а також виділення довічної стипендії вдові — Наталі Дзюбенко-Мейс.
Нагадуємо, що новини без цензури публікуємо в Телеграм 
, підпишись зараз, щоб не пропустити важливе!
Ющ — пид@р, продажный гандон! Если бы эта тварь в 2004 сделала все как надо — Украина в 2014 уже была бы в НАТО и в 2014 соевый ублюдок не смог бы наипать пол Украины и кацапы бы отсосали.
Ну і звідкіля пішла оця байка про мою довічну стипендію? Як би не так…
[…] […]
[…] […]
[…] […]